Помста Амаранти

Розділ 9

— Ти мене взагалі чуєш? — Вкотре запитав мене Ніхто.

— Так чую я! Заспокойся.

— Та звісно, заспокоїшся тут, коли на тебе кидаються.

— Не влаштовуй цирк, ми обидва прекрасно знаємо, що це тобі ніяким чином не зашкодить.

— Та навіть якщо й так, усе одно неприємно!

— Неприємно було б мені, якби мене зжер той клятий змій!

— Який змій?

Я важко зітхнула і сіла на ліжко. Невже він нічого не підозрює?

— Ти взагалі знаєш що це за місце?

— Без поняття. Я жодного разу не був там, відповідно нічого не знаю. — Його слова до останньої літери були просочені сарказмом. — Звичайно знав! Єдине, у чому я не був упевнений, так це як цей артефакт охороняють. Логічно ж, що просто так отримати реліквію не вдасться. або ж ти й справді думала, що все буде так просто?

— Я змогла її знайти та забрати. Але я не знала, що потім за мною буде гнатися великий білий змій з гострими, отруйними іклами й величезними червоними очима!

— І ось це був його охоронець.

— Охоронець? І ти тільки зараз говориш мені про нього, серйозно?

— Ну я не знав, що саме до цього артефакту він пропонується.

— У якому це сенсі, саме до цього?

— Ну, артефакти бувають різні за силою, і слідуючи їй можуть приставити охорону. Його завдання полягає в тому, щоб охороняти довірену мову, це й так зрозуміло. Але ж не всі вони могутні. Деякі просто так, побавитися, та й що б було не так легко знайти реліквію.

— Значить, цей артефакт із великою силою.

— І він дозволив твоїй крові пробудити його. Але навіть якщо так, тебе все одно будуть шукати. Не тільки як злодія дорогоцінної речі, а і як мага, що пробудив цей артефакт.

— Вони захочуть скористатися моєю силою й артефактом, оскільки він підпорядковується саме мені.

— Вірно. Але кожен із них працює абсолютно по різному. Є такі, що можуть запросто виконувати накази іншого сильного мага, навіть якщо вже мають господаря.

— І як мені зрозуміти який у мене?

— Ну, про них точно знає Коло Стихій. Якщо буде можливість, то можна хитрим шляхом дізнатися хоч щось про нього, а заодно що їм відомо про злодія, тобто, тебе.

— Вони ж не зможуть так просто мене знайти? правда ж?

— Ні. Тим паче коли артефакт у твоїх руках, то твоя магічна енергія змішується з ним і тебе майже неможливо дізнатися. А от коли ти забуваєш його, то твоя енергія знову стане як раніше, а його просто випарується. До тих пір поки ти знову ним не скористаєшся.

Як усе заплутано.

До цього моменту я все ще тримала реліквію у своїх руках. І тепер я змогла повністю його роздивитися.

Він виявився таким самим як і на картинці, тільки в житті набагато більшим і красивішим. Замість голівки ключа, верхня частина була як від пісочного годинника, разом з піском, далі йшли трубка і борідка ключа. На дотик вони рівні й злегка прохолодні. А от по боках були два крила. Білих, великих і м'яких. На дотик вони як справжні, або ж вони справді такі.

Артефакт я тримала в місці між крилами та борідкою ключа, як мені здавалося, це було саме те місце, щоб реліквія чудово лягла в руку.

Але всю його красу псувала моя кров, розмазана по ньому. Подекуди вона зовсім застигла, а подекуди була свіжа, як і сама рана на моїй долоні.

— Досить його роздивлятися. Ховай швидше, через його зникнення до тебе точно з'являтимуться, і що ти будеш робити, якщо помітять його енергію тут?

Ніхто мав рацію, треба ховати.

Я пішла у ванну кімнату і почала витирати артефакт від крові, після чого відсунула тумбу. На підлозі під нею нічого особливо не виділялося, поки я не натиснула на одну дошку, і та не піднялася трохи вище. Я дістала її, і перед мною тепер була схованка, доволі велика, в яку я і сховала артефакт.

— Амаранто, змий зайву кров, я допоможу тобі з ранами.

Тепер, я зосередилася на своєму тілі й всіх інших відчуттях. Мене всю трусило, особливо ноги. Коліна і долоні горіли й пекли.

Після того, як я змила з себе весь бруд після падіння, а разом із ним і кров, змогла розглянути рани. виявилося, що на колінах вони глибші, ніж мені здавалося спочатку. Можливо, ще трохи, і дійшло б до кістки.

Рана на долоні від порізу була не меншою, і відчувалася теж не краще. Я навіть не знаю, яким чином змогла міцно тримати артефакт у цій руці.

Повернувшись до кімнати, Ніхто, як і казав, взявся за мої рани.

Я здивована його магією і технікою лікування. Здавалося, що він навіть і не докладав багато зусиль для цього. Але головне, що результат був дуже непоганий.

На руці замість глибокого порізу залишилася тільки синьо-фіолетова розтяжка, а на колінах великі синці.

— Згодом усе інше теж мине, але все нормально буде тільки на вигляд. Біль відчуватиметься набагато довше, і краще тобі не перестаратися з різкими рухами деякий час.

— Добре, я зрозуміла. Ти казав, що хтось може прийти до мене з храму.

— Ну, оскільки це був храм, то, найімовірніше, завтра в тебе будуть гості.

— Добре.

Ми ще перекинулися кількома словами, поки він не сказав, що я маю про дещо знати.

— І що ж це? Навряд чи чиясь смерть, та й точно не про коло стихій.

— Це про мене.

Я подивилася на нього.

— Щось про тебе? Зараз скажеш, що вимагаєш плату за допомогу?

Чесно, я справді думала, що рано чи пізно він вимагатиме щось натомість. А інакше, навіщо йому мені допомагати? Який сенс?

— Коли ти повернеш свою силу, я зникну. Ти не зможеш мене більше бачити, а я не зможу тобі допомагати, як було до цього.

— Значить, ти просто зникнеш?

— Так.