Розділ 5

Я переглянулася з Ніким. 

Стукіт знову повторився, тільки з більшою наполегливістю. 

Ніхто зрозумів, що той, хто перебуває за цими дверима, не піде, і тому випарувався, як і завжди. А ось я почала вкладатися назад в ліжко, нібито мене розбудив цей звук. 

І слава богу, що я встигла до того, як ці двері відчинилися. 

— Господи, Амаранта. — З-за дверей з'явилася голова Мелісси, яка спочатку зазирнула в кімнату, перевіряючи, чи тут я, а потім уже й увійшла до мене з невеликим кошиком у руках, зачинивши після себе двері. — Вибач, що розбудила тебе, я не надовго. 

— Нічого, я якраз прокинулася. 

Вона підійшла до мене і поклала свою долоню мені на лоб. 

— Знаєш, ти не маєш гарний вигляд. Та ще й уся спітніла, з тобою все добре? Вони хоч трохи залишили сили після цього лікування? 

Мелісса єдина, крім Нікого, хто знає правду про Коло Стихій та мою історію. 

— Так, поки що мені вистачає. 

— Поки що? І скільки ти ще будеш сидіти на одному місці? Будеш чекати поки вони тебе таким чином у могилу зведуть? Тобі потрібно якнайшвидше забрати свою силу, Амаранта! 

Хоч як би я не довіряла Меліссі, але є такі речі, які я навіть при смерті не скажу їй. 

— Та знаю я, — я сідаю на ліжко і легко потираю свої скроні. — Просто голова трохи болить. 

— Що ти такого робила, що вона болить? 

— Тобі краще не знати. І до речі кажучи, будь обережніше, Коло Стихій, можливо, націлилося на тебе. 

— На мене? — Перепитала вона, не до кінця вірячи моїм словам. 

— Так, я трохи підслухала їхню розмову, тож будь обережна. 

— Та яка мені різниця. Краще вже так, ніж вічно прислуговувати їм. 

— Не говори так. 

— Амаранта, це ж правда і ми обидві це розуміємо. У місті взагалі такі чутки ширяться через ту смерть Вальгарда. Кажуть, що це Коло саме вирішило вбити його, оскільки він був доволі проблематичним для всіх. І через ці чутки всі, хто їм служать, бояться за свої життя. 

— Усі, хто їм служить, кажеш? 

— Так. — Ще раз повторила подруга. — І краще поки що тобі не виходити вночі. У Серці Стихій охорона посилилася набагато. Тепер цілодобово в багатьох місцях чергувати будуть. 

— Дай вгадаю, — перервала я її. — Більшою мірою біля самого центру? 

— Саме так. Вони навіть не приховують того, що їхні життя набагато важливіші за будь-які інші. 

— І це насправді так. 

— Так, взагалі то я тобі поїсти принесла. 

Мелісса почала розкладати кошик, який весь цей час тримала в правій руці. 

— Знаєш, сьогодні, коли йшла до тебе, я побачила в клітці собачку. Але вона була не звичайна, а гібридом, напевно. — Вона злегка посміхнулася своїм спогадам. — Вона виглядала такою нещасною, пораненою і беззахисною. А я ж спробувала їй допомогти. Підійшла, погладила і пригостила її, після чого та навіть більш бадьоро поводитися стала. Але якийсь чоловік прибіг, накричав на бідну тварину і вдарив палицею. — Мелісса ненадовго зупинилася. — Мені так стало її шкода. Навіть здавалося, що вона благала мене про більшу допомогу, але я нічого більше не змогла зробити. 

Я поклала руку їй на плече. 

— Меліссо. 

— Ні, дослухай. — Перервала вона мене. — В її очах я побачила тебе. — Вона подивилася на мене. — Я побачила те саме, що й у твоїх очах, і дещо зрозуміла. Я не зможу ніяк допомогти їй, але я можу допомогти тобі. Тож прошу тебе, не покидай поки що стіни вежі, будь ласка. 

— Я зроблю все, що можливо, чесно. 

Вона відпустила погляд у підлогу, напевно зрозуміла, що навіть якщо я захочу, то все одно дотримуватися цієї поради довго не буду. 

— До речі, — вона знову подивилася на мене. — То коли ти плануєш забрати силу? 

— Не можу сказати. Я ще не знайшла спосіб безпечно пробратися й дістати посудину. Там багато захисту, потрібно якось потрапити всередину, але щоб не підняли тривогу. 

— Хмм... 

Мелісса задумалася і простягнула мені тарілку з їжею, яку щойно наклала для мене. Я відразу ж розпочала трапезу. Лише зараз усвідомила наскільки я була голодна, оскільки я нормально не харчувалася від учорашнього дня, чи позавчорашнього. Я навіть не пам'ятаю коли востаннє нормально їла. 

— Там ще залишилося, цього тобі має вистачити на перший час. 

Я кивнула їй, поглинаючи вміст тарілки. І тільки, коли поставила вже порожню тарілку на стіл, Мелісса знову заговорила. 

— Артефакти. 

Я різко підняла на неї голову із запитальним поглядом. 

— Артефакти можуть допомогти тобі забрати силу, ну я так думаю. 

— А знаєш де їх шукати?  

— Потрібно подумати. Точно можу гарантувати, що на Землях однієї з стихій є по певному артефакту. Але кажуть, що є ще три артефакти, які певні землі не змогли розподілити між собою. 

І справді, я чула старі казки про ті артефакти. Наскільки я пам'ятаю, їх не визначили через те, що ніхто не хотів залишитися єдиним з однією реліквією. І тому було прийнято спільне рішення заховати інші артефакти на нейтральних територіях, щоб не було причин для сварок. 

Але тільки де вони були заховані там не сказано. 

— Ні, — продовжила Мелісса. — Усе таки місце розташування їх я не знаю. Але, можливо, вони позначені в головній карті Кола Стихій. 

От же чорт. 

— Це просто... 

— Знаю, — вона перебила мене. — Це неможливо. 

— Не зовсім. Спробувати можна, але я боюся, що мене можуть спіймати. 

Або ж тільки знову скористатися допомогою Нікого? Просто в останній тиждень я бачу його набагато частіше, ніж за весь час. 

— Якщо ти й справді підеш туди, то знай, що ти справді самогубця, Амаранто. Якщо тебе помітять, що тобі не жити! 

— Я знаю, але якщо так подумати, то в мене просто немає іншого виходу. 

— Навіть якщо й так, ти в жодному разі не можеш скористатися магією, а отже, шанси в тебе дорівнюють нулю! 

Якби Мелісса знала про існування Нікого, то шанси сказані нею зросли б щонайменше на один відсоток.