Розділ 3

Сьогодні мене розбудили. І добре, якби це зробила Меліса або ж Ніхто, але мені настільки не пощастило, що я відразу ж, щойно розплющила очі, побачила Алішу. Цю суку, яка так незадоволена своїми стихіями. 

На відміну від Рубі, яка має тільки стихію води, Аліші дістався вогонь і повітря. А ось незадоволена вона саме тим, що її основна сила — повітря, а ось вогнем, яким вона навіть у такому випадку хвалилася як могла, вона ледве могла звичайну свічку запалити. 

— Амаранто, прокидайся швидше. Сьогодні потрібно відвідати Коло Стихій, у тебе знову буде лікування. 

Ще одне лікування, яке було зовсім не таким, як змушували мене думати спочатку. 

Я мовчки і втомлено розплющила очі й побачила перед собою Алішу з моїм одягом у руках. 

— Давай швидше, зараз одягнемо тебе і я розповім таку новину! 

Та що ти. Мені прям так цікаво, шкода тільки, що я здогадуюся що це за новина така. 

Але з усім тим, я не змогла так їй відповісти і мені знову довелося грати роль бідної дівчинки, не здатної нічого зробити самостійно. 

За допомогою рук я підвелася і ось далі мені повністю допомогла Аліша. Вона переодягла мене, після чого дала попити води і принесла візок, на якому знову буде мене везти до самого Кола. 

— Тепер перенесімо тебе за допомогою магії. 

Хоч би як вона ненавиділа повітря, але користувалася ним так часто, наскільки тільки могла. І під час використання сили вона ні краплі не думала, що ненавидить цю стихію. 

Але все ж після її слів я підготувала свої витреновані емоції. 

Аліша підняла руку вгору й махнула зап'ястям. Тієї ж секунди в кімнаті з'явився вітер, і настільки сильний, що можна було його назвати цілою бурею. Перший раз я взагалі здивувалася, як цей вітер не влаштував жахіття в моїй кімнаті від своєї сили. 

Аліша спрямувала його на мене, а точніше під мене. Таким чином він немов би підхопив мене і підняв, а потім опустив на візочок, наче легку пір'їнку. 

Щойно вітер зник, я зробила злегка здивоване обличчя, нібито ще ніяк не звикла до цього, і Аліша, не вперше, повірила моїм емоціям. 

— Не переживай, — почала вона. — Ти скоро звикнеш. Я сама, своєю фізичною силою, не зможу нормально перемістити тебе, ти ж знаєш це. У мене немає іншого вибору, як використовувати магію. 

Ну звісно немає, адже ти навіть не намагалася знайти хоч якийсь вихід із цієї ситуації. Тільки й сюсюкаєшся зі мною, як з малою дитиною, в надії отримати хоч якусь частину від моєї сили. Але я ж знаю, що тобі її ніхто не дасть. Вона для Кола Стихій як їхня влада, якщо хто-небудь зачепить — уб'ють. 

— Так, я напевно скоро звикну. — Погодилася я з нею. — Ми зараз же прямуємо до них? 

— Так, нам не можна гаяти час даремно або ж вони не приймуть. У них і так багато справ і без нас. 

Ну звісно, це ж велике і неповторне Коло Стихій. Я б навіть закотила очі, але не могла це зробити через її погляд, спрямований у мій бік. 

Коли Аліша вже викотила мене на візку з моєї особистої вежі, я наважилася знову заговорити з нею. 

— То що за новину ти хотіла мені розповісти? 

— Новину? — Перепитала вона. — Ах, так! Ти навіть уявити собі не можеш, що сталося цієї ночі. 

— Алішо, ти починаєш мене лякати. 

— Тобі нема про що хвилюватися, Амаранто, але те, що сталося, і справді жахає. 

— Мені справді стає моторошно від твоїх слів. Що сталося? 

Вона спробувала ще трохи потягнути час, але пізніше все-таки погодилася мені все розповісти. 

— Цієї ночі генерала Вальгарда знайшли мертвим у його ж будинку! У власному винному погребі! 

— Що? 

Я всім своїм тілом намагалася показати здивування і страх, але в мене все ж таки виникли сумніви, вийшло це зробити чи ні. 

— Але, почекай, Алішо, хіба це не той генерал, який самотужки, зміг зупинити понад тисячу повсталих проти нашої влади? 

— Так, це він. І всі були глибоко шоковані тим, що його вбили. Але сам спосіб виявився ще страхітливішим, і відразу прошу, не питай, що там сталося. — Випередила вона мене. — Я не зможу розповісти тобі. Тільки те, що ходять чутки нібито в його тілі знайшли Орівіель. 

Так значить у цього виродка швидко змогли провести нормальне обстеження про речовини всередині його тіла, а з моєю сестрою ні?! 

— Аліш, нагадай, будь ласка, що таке Орівіель. Я просто трохи підзабула. 

— Ох, Амаранто, люба, твоя пам'ять і справді погіршується. — Її вигляд став трохи сумним. — Але не переживай, тобі сьогодні допоможуть. А щодо Орівіеля, то це те, що дає змогу відчувати повноцінний біль і не дає змоги втратити свідомість або ж померти, доки не зникне його термін дії. 

Я знаю, що таке Орівіель, але мені потрібно показувати, що без повної своєї магії мені стає погано і моя свідомість поступово погіршується. 

Насправді таке в мене було лише раз, і я почала далі використовувати такі трюки, щоб усі думали, що мені й справді погано. Звісно, мені іноді не подобається, що доводиться робити і говорити, але поки що в мене немає кращого варіанту. 

Решту часу я мовчала, поки ми не почали підходити до самого центру нашого світу. І я задовго до цього бачила образ цієї будівлі, найбільшої в Сердці Стихій. Він був наче справжній замок і всі знали, що тут знаходиться. 

— Ну що ж, готуйся до зустрічі. 

Це були останні її слова перед тим, як вона ближче підвезла мене до головного входу. 

Коли ми наблизилися до дверей ближче ніж на метр, то їх відчинили двоє вартових, які відчиняли їх тільки перед членами Кола Стихій або ж людьми, що мають бути всередині за наказом того самого Кола. 

Двері відчинили і Аліша продовжила везти мене всередину, до моменту, поки її не зупинили. 

— Доброго дня, спасибі, що допомогли Амаранті, але тепер, Алішо, ви вільні. 

Молода особа жіночого роду з посмішкою на обличчі зупинила мою псевдоподругу і прямо сказала їй йти. Яким би милим голосом це не звучало, але я явно чула в ньому неприязнь. Попри посмішку від неї віяло злістю і підозрілою тяжкістю.