Початок невідворотнього

30 глава 

*Річард 

Після перельоту я був дуже втомлений і бажання йти в універ ніколи не було. Я попрощався з Елею і поїхав додому. 

—Річ! — Люк радісно вибіг з моєї кімнати. Я присів і відкрив свої руки, щоб обійняти брата. Той мило усміхнувся і притулився до мого плеча. 

—Малий, як же я сумував за тобою. — Я провів рукою по його волоссі і вдихнув такий рідний запах. Я зовсім не скучив за батьками чи домом, лише за цим маленьким хлопчиком. 

Ми піднялись в кімнату малого і Люк з захопленням розповідав про свої вихідні і про новеньку дівчинку з садочку, яка йому дуже сподобалась. Та за цими розмовами з братом і грою в настільні ігри я просто не витримав і провалився в сон. Не знаю скільки часу я проспав, але прокинувся я від голосу Лізи.  

—Річарде, до тебе гостя прийшла.  

—Гаразд. Я вже йду. —Я сонно протер очі, вкрив малого, який лежав поруч і пішов на перший поверх. В коридорі стояла Сабріна. Вона розглядала свій манікюр і нервово постукувала каблуками по паркету. Коли почула, що я наближаюсь, то підняла очі і закусивши губу, посміхнулась. Я ж знову відчував дежавю. Тільки я забуваю про цю дівчину і надіюсь, що вона назавжди зникне з мого життя, як вона знову вривається в нього.  

—Привіт, Річарде. Як в тебе справи? 

—Сабріно, ти справді перлась на інший кінець міста, щоб запитати як в мене справи? —Я закотив очі і почав хлопати в долоні. —Браво! Справді, я вже й не знаю чого мені від тебе очікувати. 

—Річику, залиш свій сарказм для когось іншого. Я тут, щоб серйозно поговорити з тобою. 

—Ну тоді й говори по темі. 

—Можливо, ти хоч в вітальню запросиш? Чи про елементарну вdічливість забув?  

—Проходь. —Я вказав рукою в бік вітальні. Надіюсь, що ця божевільна швидше скаже те, що вона хотіла і піде геть. —Лізо, зроби, будь ласка, дві кави. —Та схвально кивнула і через декілька хвилин вона повернулась з двома чашечками ароматного гарячого напою. Сабріна ж тим часом усміхалась до свого смартфона. В неї точно не всі вдома. Мій терпець вже уривався. Я відпив трохи гарячої кави і перевів на неї погляд. 

—Сабріно, якщо ти думаєш, що в мене море часу, то ти помиляєшся. Кажи що ти хотіла і можеш іти. 

—Гаразд. Хотіла ще трішки насолодитись цим прекрасним виглядом з вікна, але якщо ти так хочеш... 

—Про що ти хотіла поговорити? —Перебиваю Сабріну. 

—Про ваші з Евеліною стосунки. —Я нервово засміявся. 

—Ти справді думаєш, що я буду обговорювати свої стосунки з тобою? Все, мені надоїв цей цирк. —Я встаю з дивану і хочу піти, але Сабріна ловить мене за зап’ястя і цим заставляє зупинитись. Іншою рукою вона розблоковує свій телефон і показує мені якусь фотографію. 

—Ось, глянь чим займається ТВОЯ дівчина у вільний час. —Я забираю в неї з рук той клятий телефон і приближую фото. На ньому видно як Евеліна цілується з якимось хлопцем. Я ще раз уважніше роздивляюсь світлину і міцно зжимаю м’який рожевий кейс айфона.  

—Це фотошоп? 

—Ні. Реальність з якою тобі буде важко змиритись. —Саркастично промовляє. 

—Це не може бути правдою. —Впевнено кажу я. Це лише одна з брудних ігор Сабріни. Еля б ніколи не вчинила так зі мною.  

—Та невже? Тоді де твоя дівчина зараз? Щось я тут її не бачу. —Вона показово обвела всю кімнату поглядом і задоволено хмикнула. Я ж палав від люті. —Правильно. Її тут немає, бо вона зараз розважається з іншим. 

—Замовкни! —Я закрив рот Сабріни своєю долонею, бо більше не міг цього слухати. Моя рука автоматично потягнулась до кишені. Я дістав з неї смартфон і набрав номер Елі. Мені хотілось почути її голос і покласти край цим безглуздим звинуваченням Сабріни, та Евеліна була не в зоні доступу. Я відпустив Сабріну і та переможно усміхнулась. 

—Можеш більше не дзвонити. Думаю, що їй зараз не до тебе. 

—Замовкни. —Я кинув в її бік погрозливий погляд. 

—Не замовкну, Вілер! Я дуже довго мовчала до цього, а зараз настав ваш час розплати за всі мої сльози. Тепер ти на моєму місці. І як це? Приємно сходити з розуму від думки, що людина, яку ти кохаєш, зраджує тебе з іншим? Думати, що зараз вона усміхається не тобі, що хтось обіймає її і цілує... 

—Замовкни !!! 

—Тепер ми квити. І знаєш, тепер я щаслива. Ти побачив справжнє лице Евеліни. Вона знову зробила тобі боляче... —Я не хотів більше слухати її, тому просто потягнув Сабріну на вулицю. 

 —Більше ніколи не приходь в цей дім! 

—Не переживай. Тепер ти бачитимеш мене лише в своїх нічних кошмарах. —Вона єхидно посміхнулась, поправила волосся, яке розбурхав вітер і пішла геть. 

 Я так і продовжував стояти на вулиці в одній лише футболці. Я знову набрав Евеліну, але та все не брала трубку. Ця невідомість почала брати наді мною гору. Я не витримав, сів в машину і поїхав додому до Евеліни, щоб з’ясувати що трапилось. Погані думки знову лізли мені в голову і не давали зосередитись на дорозі. Лише коли стрілка спідометра перевалила за 130 я трохи пригальмував, а після цього почув декілька лайливих слів в свою адресу від чоловіка, що в цей час переходив дорогу на пішохідному переході. Дочекавшись зеленого світла, я поїхав далі. Ворота були відчинені і я спокійно заїхав на подвір’я. Коли побачив Евеліну, яка тільки заходила в дім, то швидко вибіг з машини . 

—Евеліно! —Вона обернулась і з щирим здивуванням глянула на мене. Я вийшов з машини і попрямував до неї, паралельно розболокуючи свій смартфон. По дорозі сюди Сабріна скинула мені те злощасне фото. Я не витерпів і переслав його Берту, щоб той перевірив чи справжнє воно. За словами друга, то Сабріна не бреше. На знімку й справді не було фотошопу, але я не міг змиритись з тим, що Евеліна мене зраджує. Це ж просто не можливо! —Що це?—Я обернув до неї екран свого смартфону . 

—Звідки в тебе це фото? —Здивовано запитала вона. 

—То це правда, ти мені зраджуєш? 

—Ні. Річ, все було зовсім не так. 

—А як тоді все було? Чому ти не брала трубки весь цей час?