Глава 26

Наступного ранку Богдан прокинувся дуже рано. У кімнаті було напівтемно, хоча за вікнами вже починався день, і крізь щільно стулені штори пробивалося бліде, трохи холодне світло ранку, яке завжди здавалося Богданові особливим, бо воно ще не вимагало поспіху й не змушувало людину одразу ставати частиною дня.

Леся звично спала поруч. Вона лежала на боці, і її темне волосся розсипалося по подушці. Богдан довго дивився на неї, відчуваючи ту важку й незручну ніжність, яка іноді народжується не з кохання, а зі спогадів про спільне минуле.

Богдан знав кожну рису цього обличчя, пам'ятав, як Леся зазвичай засинала, як могла прокинутися серед ночі й, не розплющуючи очей, шукати його руку. Як сміялася, коли він намагався готувати сніданок, залишаючи після себе на кухні більше безладу, ніж їжі. Усе це було. Йому було б легше, якби Леся була поганою, якби вона зрадила його. Але єдиною, але найскладнішою та невиправною їхньою проблемою було те, що вони не підходили одне одному. Зовсім.

Богдан обережно підвівся, намагаючись не розбудити дружину, і вийшов з кімнати. На кухні він звично увімкнув чайник, хоча не хотів ані чаю, ані кави. Йому просто потрібно було щось робити руками, виконувати звичні рухи, відміряти ложкою каву, наливати воду, дивитися, як повільно піднімається пара, бо будь-яка механічна дія хоч на якийсь час рятувала від думок.

Але цього ранку думки не відступали. Вони більше не були схожими на тривожний натовп, який галасує десь на задвірках свідомості. Після вчорашнього вечора вони стали абсолютно чіткими.

Першим ділом він мав поговорити з Лесею. Принаймні, почати розмову. Учора, сидячи на лаві, він був майже впевнений, що знайде в собі для цього сили. Тепер, коли за тонкою стіною спала Леся, коли квартира наповнювалася знайомими ранковими звуками, а на кухонному столі лежала її чашка, яку він колись сам подарував їй на якесь свято, ця впевненість раптом почала танути.

Він подумав про запитання, на які в нього не буде достатньо аргументів. Лесиного «Чому?» Богдан боявся найбільше. Бо як пояснити людині, що нічого не сталося й водночас усе вже давно змінилося? Як сказати: «Я не можу більше так жити», якщо зовні це життя нічим не відрізняється від життя тисяч інших подружніх пар? У них є дім, стабільність, немає зрад та очевидних драм. І все ж Богдан стояв посеред власної кухні й відчував, що між ним і Лесею давно виросла стіна, яку вони обоє навчилися не помічати.

Телефон на столі коротко завібрував. Богдан відкрив повідомлення. Воно було з Центру — нагадування про складну операцію. Спільну. З Віолою.

Богдан завмер, дивлячись на екран. У грудях щось повільно напружилося, і це було не звичне хвилювання, яке можна було б пояснити професійною відповідальністю. Почуття були значно складніші. Учора він переконував себе, що мусить відокремити власне життя від почуттів до Віоли. І зараз ця думка здавалася йому ще правильнішою. Богдан не мав права шукати в ній порятунку, приходити на роботу й дивитися на неї так, ніби вона повинна дати йому відповідь. А ще він не мав права навіть подумки пов'язувати майбутню розмову з Лесею з можливістю колись бути поруч з Віолою. У своєму житті він мусить розібратися без чужої допомоги. Саме так буде чесно.

Богдан поклав телефон на стіл і налив собі кави, та щойно він підніс чашку до губ, перед очима знову постало обличчя Віоли. Її спокійний погляд, звичку мружитися, коли вона читала, наче хотіла щось побачити між рядків, те, як вона працювала в операційній — зосереджено, точно, без зайвих рухів.

Та найгірше було навіть не в тому, що він надто часто про неї думав, а в тому, що поруч з цими думками вперше за багато років з'являлося живе внутрішнє тепло.

Богдан повільно поставив чашку на стіл.

— Досить, — тихо сказав сам до себе.

Це слово прозвучало різко, бо він не міг дозволити собі того, що поступово ставало мрією. Не зараз. Можливо, колись, але не тепер.

Сьогодні Віола буде його колегою, лікаркою, анестезіологинею, з якою йому доведеться провести декілька годин біля операційного столу і нічим більше. Богдан повторив це подумки ще раз, ніби саме повторення могло зробити слова правдою. Та водночас він вже знав, що найбільша проблема полягала не в тому, щоб не торкатися Віоли, а в тому, щоб навчитися знову не помічати її присутності. А цього він більше не вмів.

За його спиною тихо відчинилися двері. Богдан обернувся. На кухні стояла Леся — онна, у домашньому халаті, із трохи розкуйовдженим волоссям.

— Ти сьогодні рано встав.

— Не спалося.

— Знову думаєш про роботу?

Запитання було простим, буденним, і раптом Богдан відчув, як усередині нього все стислося від усвідомлення того, що навіть зараз, коли між ними стояла правда, якої вона ще не знала, він міг би легко відповісти «Так», і цим знову відкласти все хоча б на один день.

Богдан мовчав лише декілька секунд, але ці секунди здалися йому нескінченними.

— Не лише про роботу, — нарешті відповів він.

Леся подивилася на нього уважніше, і у її погляді промайнуло щось насторожене. Богдан це помітив і зрозумів, що важкий момент уже близько.  Але не зараз — не вранці. Богдан не хотів кидати слова, які можуть змінити їхнє життя, між чашкою кави та звичним «я запізнююся».

Така розмова заслуговувала на інший час.