Глава 25

Богдан. Втома, яку вже неможливо пояснити

Коли Богдан вчергове повернувся додому з центру, місто вже давно занурилося в той особливий вечірній спокій, який ніколи не буває стовідсотковою тишею. За відчиненим навстіж вікном у кухні ще чулося рівне шурхотіння автомобільних шин по вологому асфальту, а над будинками повільно пливли важкі весняні хмари, а вітер приносив з собою запах дощу, сирої землі та молодого листя. Цей аромат завжди нагадував Богданові про початок нового життя, хоча останнім часом його власне дедалі більше скидалося на кімнату, у якій давно перестали відчиняти вікна.

Він лише зазирнув до кухні, щоб поставити на стіл банку меленої кави. Його улюблена закінчилася вже давно, тож Богдан згадав про це, проходячи повз супермаркет. А ще в кухні панував запах запеченої риби та в мийці стояла брудна тарілка.

Леся, очевидно, вже повечеряла.

Колись подібний запах викликав у Богдана відчуття дому. Він поспішав з роботи, щоб нарешті заспокоїтися та розповісти про складну операцію, про смішний випадок зі студентами, про втому, що накопичилася за день, і навіть про власні сумніви, якщо вони раптом з'являлися.

Тепер запах вечері не викликав майже нічого. Лише спокійне усвідомлення того, що настав ще один вечір, дуже схожий на сотні попередніх. А Леся навіть перестала прикидатися, що її хоч трішки цікавить його життя.

Він повернувся в передпокій і затримався там трохи довше, ніж було потрібно Повільно зняв плащ, акуратно повісив його на вішак, машинально поставив взуття на звичне місце й раптом упіймав себе на думці, що міг би виконати всі ці рухи з заплющеними очима. Вони повторювалися щодня, з однаковою точністю, ніби були частиною ритуалу, який давно втратив будь-який зміст, але продовжував існувати лише тому, що ніхто не наважувався його порушити.

— Привіт, — сказала Леся, почувши, що Богдан увійшов до вітальні. На стіні безшумно працював телевізор.

— Привіт.

Вона навіть не повернулася до нього, стоячи біля вікна переглядаючи щось у телефоні. Їхня розмова почалася так само як починалася майже щодня — без сварки, без радості, без очікування чогось цікавого.

— Як минув день? — запитала Леся традиційно.

— Нормально.

— Було багато роботи?

— Як завжди.

Богданові не хотілося ні про що розповідати. Але не тому, що говорити було ні про що. Навпаки. За день сталося багато. Була надскладна операція, декілька важких консультацій, емоційне обговорення тактики лікування молодого пацієнта, а ще дискусія з приводу нових ідей щодо роботи відділення. Колись Богданові точно захотілося б поділитися цим з дружиною — не заради того, щоб справити враження, а тому, що він природно прагнув принести додому частинку свого життя. Адже у них сім’я.

Тепер Богдан мовчав — не тому, що його ніхто не запитував, а тому, що більше не вірив, що його слова комусь потрібні. Це відкриття не було схожим на удар. Воно нагадувало повільне охолодження металу після вогню — без різкого тріску, без видимого болю, але незворотно.

— Будеш їсти?

Леся давно навчилася готувати саме так, як він любив. Знала, якій рибі Богдан надавав перевагу, скільки спецій до неї додати. Вона пам'ятала всі його звички. І раптом Богдан подумав, що знати звички людини — ще не означає знати саму людину.

На початку спільного життя вони хоча б намагалися рахуватися одне з одним, але з часом перестали. Коли ж це закінчилося? Богдан чесно намагався згадати, але не зміг, бо це сталося не в один день, а розчинилося серед сотень однакових вечорів, коли вони обоє були надто заклопотаними, щоб помітити, як із їхнього життя поступово зникає цікавість одне до одного.

— Завтра заїдь у супермаркет, бо закінчилася кава. Той, що дешевший. Не варто переплачувати за їжу, бо мені конче потрібен новий сучасний фен і ефективніша доглядова косметика. — сказала Леся, не підводячи очей. — Я вже замовила.

— Каву я вже купив.

Леся скривилася.

— Якщо вже ти купуєш каву в дорогих крамницях, то може попросиш про надбавку в зарплаті?

— Минуло надто мало часу, як працюю, щоб просити про таке, — стримуючи роздратування зауважив Богдан.

— Ти ніколи не думаєш про наш добробут. Але я вже звикла.

Розмова завершилася так само природно, як завершується дощ, що не залишає після себе ні веселки, ні свіжості, а лише холодну вологу на асфальті.

Богдан мовчки дивився у темне вікно, де відбивалися їхні постаті — на людей, які прожили разом багато років, добре знали звички одне одного, пам'ятали важливі дати, могли передбачити майже кожну наступну репліку і водночас уже давно не намагалися зазирнути туди, куди не дістає жоден побут.

Йому раптом стало моторошно — навіть не через вічно незадоволену Лесю, не через свої проблеми, а через те, що саме ось так може минути все життя.

Без великих трагедій і гучних сварок, та водночас без того внутрішнього світла, яке змушує поспішати додому, щоб просто бути поруч з людиною, яка на тебе чекає.

Ця думка була жорстокою, незручною і майже нестерпною, але водночас дивно чесною. Найбільше Богдана виснажувала не робота, не нічні чергування і навіть не чимала відповідальність. Його виснажувала постійна потреба жити так, ніби нічого не змінилося, хоча десь глибоко всередині він уже давно знав, що життя, яке він так старанно оберігав, поступово перетворилося на добре відрепетировану виставу, у якій кожен бездоганно пам'ятає свої репліки, але вже майже забув, заради чого колись вийшов на цю сцену.