24.2

Того вечора вони вечеряли разом і говорили про Кеті, обговорювали її школу, будували плани на літо, а ще про особисто обрав Джеремі.

Ніби все було добре. Настільки, що Джеремі раптом відчув дивну втому. Між ним та Віолою існувала мовчазна угода, яка діяла вже багато років — не ставити зайвих питань, не тиснути, не вимагати та поважати свободу одне одного.

Колись ця угода здавалася Джеремі мудрою, справжньою ознакою зрілості та довіри. Тепер же він уперше замислився — а що, якщо іноді кохання потребує не всебічної свободи, а присутності в житті партнера та наполегливого бажання залишатися поруч навіть тоді, коли інша людина мовчить.

Віола сиділа навпроти нього і говорила щось про графік наступного тижня. Джеремі слухав і водночас думав про те, що дистанція між людьми не завжди виникає через ненависть.

Іноді вона народжується з добрих намірів, з поваги, з терпіння, з небажання завдавати болю. І саме тому її так важко помітити вчасно, а ще важче — подолати.

Джеремі усміхнувся у відповідь на якісь дотепні слова дружини, поставив уточнювальне запитання, чим підтримав розмову, як робив це сотні разів. Але десь усередині вже народжувалося нове відчуття — тривожне та майже інстинктивне.

Джеремі відчув, що його життя повільно підходить до повороту, за яким усе може залишиться наче тим самим, але водночас зміниться назавжди.

Джеремі вважав довіру найвищою формою поваги до людини. Саме тому він ніколи не перевіряв телефон дружини й не ставив прихованих запитань. Джеремі не шукав підтверджень своїм страхам у чужих листуваннях, поглядах чи випадкових фразах.

Йому здавалося, що якщо кохання потребує стеження, то це вже не кохання. Однак доля вирішила випробувати його саме цим.

Усе почалося з дрібниць, настільки незначних, що інша людина навіть не звернула б на це уваги.

Під час ранкової наради один із лікарів сказав:

— Варченко сьогодні знову взяв додатковий випадок.

Джеремі раптом подумав, що останнім часом чує це прізвище занадто часто. Він став вирізняти його голос серед інших у коридорах. Богдан почав його дратувати. Ця думка Джеремі не сподобалася. Настільки, що він декілька хвилин потому навмисно зайняв себе звітами, наче цифри могли повернути його світ у звичний порядок.

Але ввечері все повторилося. Під час перегляду розкладу операцій Джеремі помітив знайомі прізвища, які в кожному рядку були написані поруч. Це були прізвища Віоли та Богдана.

Джеремі намагався міркувати об’єктивно, а об'єктивно в цьому розкладі не було нічого дивного. У центрі не так вже багато хірургів такого рівня, а ще менше анестезіологів, яким він міг би довірити складні випадки.

Логіка все пояснювала, але людські емоції рідко погоджуються з логікою повністю.

Джеремі відсунувся від столу, підійнявся і підійшов до вікна. Весняний день поволі згасав. Західне сонце забарвлювало скляні фасади будівель у теплі мідні відтінки, і місто здавалося спокійним, майже безтурботним — на відміну від нього самого.

Джеремі вперше за багато років відчув дивне роздратування — навіть не на Віолу чи Богдана. На себе, тому що його власна поведінка починала нагадувати те, що він завжди зневажав.

Одного разу під час обходу Джеремі випадково побачив їх разом біля операційного блоку. Між ними залишалася цілком професійна дистанція. Вони спокійно та діловито обговорювали пацієнта, без жодного натяку на щось особисте. Однак чомусь саме це вибило Джеремі з рівноваги найбільше. Невже лише тому, що ці двоє буквально притягували погляд, наче між ними існувала невидима нитка, яку не можна було побачити, але можна було відчути.

Джеремі ненавидів такі відчуття, бо вони не піддавалися аналізу та і не вкладалися у таблиці, і вже точно не підтверджувалися фактами, а тому були особливо небезпечними.

Того вечора Джеремі довго залишався в кабінеті після завершення роботи. Адміністративний поверх поволі занурювався в тишу. Десь далеко прибиральниця котила візок. Лунало приглушене дзижчання вентиляції. І в цій самотності Джеремі раптом поставив собі запитання, якого уникав останні місяці.

Що саме його тривожить? Богдан? Ні. Як лікаря він поважав його дедалі більше, бо результати його роботи були майже бездоганними. Команда Центру його прийняла, а пацієнти довіряли.

Тож справа була не в ньому. Тоді в чому?

Відповідь прийшла несподівано. Джеремі турбувала не присутність іншого чоловіка. Його лякала можливість втратити щось, що він вважав незмінним. Бо останні десять років Джеремі жив з переконанням, що Віола завжди буде поруч. Не через обов'язок і не через залежність, а через вибір.

Тож тепер Джеремі вперше усвідомив, наскільки ненадійним може бути будь-який вибір. Навіть той, який люди роблять щодня.

Він повернувся додому доволі пізно. Віола вже сиділа у вітальні з книгою. Тепле світло лампи падало на її волосся, створюючи золотавий ореол навколо голови.

Вона підійняла очі й усміхнулася так, як усміхалася тисячі разів до цього.

І раптом Джеремі зрозумів, що йому хочеться поставити запитання. Багато запитань. Розпитати прискіпливо, дізнатися, що вона робила кожну хвилину, але він ще не був готовий стати такою людиною. Тож просто усміхнувся у відповідь і продовжив удавати, що все перебуває під контролем. Хоча вперше за багато років почав підозрювати, що контроль — це лише красива ілюзія, яку люди вигадали для боротьби зі страхом.