Глава 24

Джеремі

Останнім часом Джеремі став прокидатися ще раніше. І це точно було не через вік і не через проблеми на роботі. У нього була така звичка, яка виробилася за десятиліття керування різними закладами, відділеннями та людьми, адже від його рішень іноді залежало дуже багато. Однак зараз він підіймався о п’ятій.

Причина була іншою і невловною. Поки що Джеремі не міг собі її пояснити.

От і зараз він прокинувся ще до світанку. Кімната була напівтемною. За великим вікном лише починало світлішати небо.

Поруч спала Віола. Він повернув голову й звично на неї поглянув. Колись він міг годинами дивитися на її обличчя, особливо на початку стосунків. Тоді вона здавалася йому дивовижною.

Тиха, спокійна дівчина з величезними очима й сумом усередині, який вона намагалася приховати від усього світу, чимось його зачепила. Щоправда, закохався він не одразу. Спочатку виникло бажання захистити, потім прийшло захоплення, ще пізніше — звичка думати про неї, а вже потім усе інше.

Джеремі пам'ятав це дуже добре. А ще на все життя запам’ятав, як тримав на руках маленьку Кеті й був упевнений, що життя нарешті стало таким, яким мало бути. І воно справді стало, принаймні зовні. Але зараз щось змінилося, або ж стало помітним.

Він обережно підвівся з ліжка, щоб не розбудити дружину. У будинку було тихо, як і зазвичай о такій годині. Джеремі приготував каву, і її запах повільно наповнив кухню.

Колись вони з Віолою часто снідали разом, не поспішаючи та обговорюючи дрібниці. Розмовляли про плани, про своїх пацієнтів, безумовно про Кеті, а ще про життя.

Тепер усе частіше виходило інакше, проте вони все ще вечеряли разом та обговорювали робочі питання. І що дуже важливо — все ще усміхалися одне одному, іноді навіть сміялися.

Але між цими моментами з'явилися паузи. І з кожним разом вони ставали все довшими та наче глибшими, ніби у зовні міцній стіні їхнього шлюбу поступово почали виникати тонкі тріщини, поки що непомітні для сторонніх. Але Джеремі їх помітив.

Він узяв чашку й підійшов до великого вікна.

Місто теж вже прокидалося. Ранкове світло обережно торкалося дахів будинків, дерев, поки що порожніх вулиць.

Колись саме це місто подарувало йому Віолу, а тепер усе частіше здавалося, що воно повільно забирає її назад.

Від цієї думки Джеремі сумно всміхнувся, бо вона була ірраціональною, а Джеремі не любив ірраціональність. Він звик покладатися на факти.

Тож які були факти?

Віола приходила додому. Вона шалено багато працювала. Віола завжди була поруч, коли не мала чергувань. Тож не мало бути жодних підстав для ревнощів та жодних доказів.

І все ж  Джеремі відчув дистанцію. Поки що не фізичну і не побутову. Радше емоційну. Таку саму, яку іноді спостерігається між людьми похилого віку, що прожили разом багато років і давно перестали говорити про те, що насправді відчувають.

Тільки вони з Віолою не були старими, і тому це лякало.

Найбільше його тривожило навіть не те, що Віола віддалялася, а те, що вона робила це мовчки — без сварок, без претензій та без жодного прохання щось змінити. Наче вже давно вирішила не турбувати його своїми сумнівами.

Іноді Джеремі ловив себе на думці, що волів би почути крик, побачити на її обличчі гнів, сльози, будь-що. Будь-який доказ того, що проблема має форму, бо тоді її можна розв’язати.

А мовчання... Мовчання лікувати найважче. Воно схоже на хворобу, яку неможливо побачити на знімку, хіба що відчути.

Джеремі почув за спиною кроки. Обернувся Віола зайшла до кухні, позіхаючи, та трохи розпатлана після сну.

Вона була дуже вродлива. Завжди.

— Ти знову рано встав, — сказала вона.

— Наче виспався.

Вона усміхнулася і почала заварювати для себе чай. Рухалася спокійно, природно, так, ніби нічого не змінилося, і саме тому Джеремі раптом відчув дивний смуток.

Він дивився на знайомий профіль, на маленькі руки, на волосся, яке вона недбало прибрала за вухо, і думав про те, що досі її кохає. Просто тепер ця любов стала зрілою і тому особливо вразливою.

А десь дуже глибоко всередині вперше народилося запитання, на яке Джеремі поки що не був готовий відповісти. Чи достатньо самого кохання, якщо двоє людей поступово починають жити в різних світах?