Глава 22

Віола

Центр жив своїм рівним, злагодженим ритмом, у якому кожен виконував свою роботу без зайвих розмов, кожен крок мав свою мету, і навіть тиша не була порожньою, а наповнювалася напругою очікування, як повітря перед складною операцією.

Віола вже звично йшла коридором, тримаючи історію хвороби, і відчувала це майже фізично — не якусь кардинальну зміну, не розрив шаблону, а ледь помітне зміщення, ніби хтось непомітно підкрутив налаштування звичного світу.

Погляди співробітників. Вони були не прямими, не відвертими, не тими, що змушують одразу напружитися і зрозуміти, що тебе засуджують. Навпаки, вони були короткі, ковзкі, як світло на склі, що на мить затримується і зникає, залишаючи після себе лише відчуття, що ти заледве це помітила, а його вже немає.

— Віоло, у вас сьогодні знову дві операції? — запитала одна з медсестер, ніби між іншим, гортаючи папери на посту. Віола кивнула. — З Варченком?

Тон був легкий. Занадто легкий. Але помітно цікавий.

— З ним, — відповіла Віола спокійно. Вона не розуміла в чому суть цих дивних запитань. Адже вони з Богданом лише разом виконують свою роботу.

— Вам добре разом працюється, — додала жінка, констатуючи факт, і в цій фразі не було нічого конкретного, але було все. Особливо підозріливість і натяк на щось не зовсім прийнятне. Адже вони з Богданом обоє одружені.

Віола підійняла погляд на медсестру.

— Ми працюємо згідно з графіком. А ви на щось натякаєте?

— Звісно.  Я так і сказала, — пробурмотіла медсестра, зиркаючи по сторонах.

Розмова закінчилася так само швидко, як почалася, але осад залишився — тонкий, майже прозорий, як шар пилу, який видно лише тоді, коли на нього падає світло.

У таких місцях, як лікарня, нічого не залишається непоміченим. Особливо — те, що не назване вголос.

Ця бесіда Віолу засмутила. Вона б не хотіла, щоб щось подібне дійшло до Джеремі. Чому люди такі… цікаві?

Але після цього погляди не зникли.

Богдан

Богдан відчував це інакше. Не через слова. Через зміну дистанції.

Колеги говорили з ним так само, але трохи обережніше, ніби між звичними фразами з’явився невидимий шар, який не дозволяв підійти надто близько.

— Складна пара у вас з анестезіологом виходить, — кинув хтось у коридорі, посміхаючись.

— У якому сенсі? — запитав Богдан рівно.

— У хорошому, — відповіли йому одразу. — Результати ж видно. Вони чудові. Ніхто в центрі не може таким похвалитися.

І знову — нічого конкретного, але достатньо для того, щоб Богдан замислився.

Він не відповів. Просто пішов далі. У ньому не було злості. Було щось інше — напруження, яке зазвичай не виходить назовні, а осідає всередині, як перед грозою, коли повітря стає густішим, важчим, і навіть дихати трохи складніше.

Богдан не розумів, в чому їх підозрюють. Адже вони лише працюють разом, до того ж дуже добре. Однак… Ані Віолі, ані йому ці розмови зовсім не потрібні.

Він почав контролювати себе ще уважніше. Його рухи стали точнішими, слова — коротшими, а погляди — стриманішими.

Він не затримувався поруч з Віолою довше, ніж потрібно — навіть якщо дуже хотілося. Не шукав розмов. Не давав підстав. І все ж відчував, що цього недостатньо. Бо справа була не в тому, що вони роблять, а в тому, як усе це виглядає ззовні.