21.2

Богдан

Цей ранок відчувався, як зосереджений. Не напружений, але зібраний. Такий, у якому кожен знає своє місце ще до того, як щось починається.

Богдан стояв у передопераційній, переглядаючи історію хвороби ще раз. Не тому, що не довіряв собі, а тому, що звик все перевіряти. Завжди.

Двері позаду нього тихо відчинилися, але він не підійняв голову одразу, хоча вже знав, хто зайшов.

— Готовий? — запитала Віола.

Її голос був рівний. Робочий.

Він нарешті відірвав погляд від документації.

— Так.

Вона підійшла до столу, ще раз переглянула дані. Її рухи були точними, неспішними, впевненими. Богдан спостерігав за нею дуже уважно — не як чоловік, а як лікар, звісно ж. Йому подобалося те, що він бачив.

— Я беру його під контроль, — спокійно промовила Віола.

— Гаразд.

Вони зайшли в операційну разом. Світло негайно вдарило в очі — холодне та чітке. Команда вже була на місці. Анестезистка слідкувала за показниками пацієнта на моніторі. Все було готово.

Богдан підійшов до столу. Йому подали рукавички. Звичний рух, але сьогодні в ньому було щось більше. Не нерв, а усвідомлення, що зараз уся увага на ньому, його роботі, але — вона поруч, і він дивовижним чином відчував це навіть без погляду.

— Тиск стабільний, — сказала Віола.

— Це добре.

Він зробив перший розріз, і світ негайно звузився — до його рук, та рук асистентів, до тканин, до зважених рухів.

Завжди було так, але сьогодні — все ж трохи інакше. Богдан чув її голос. Не часто, але кожного разу він додавав йому впевненості.

— Пульс рівний.

— Можемо працювати далі.

— Показники в нормі.

В її голосі не було жодної зайвої інтонації, жодного страху, і це заспокоювало.

Богдан же працював швидко, чітко, але без поспіху, коли раптом зловив себе на думці, що з Віолою дуже зручно працювати. Наче у них був однаковий погляд на процес, на методику — на все. Це було несподівано.

А ще Богданові сподобалося, що йому не доводилося пояснювати те, що він робить, контролювати кожен крок команди. Все складалося якнайкраще без зайвих зусиль. Наче всі вони вже працювали разом роками — Богдан, Віола і ця бригада.

На одному з етапів він затримався на секунду. Тут було складніше, ніж Богдан очікував. Віола одразу це відчула.

— Все добре? — поцікавилася дуже тихо.

— Так. Так, — додав вже впевненіше, бо негайно знайшов підхід і продовжив.

Богдан несподівано відчув, що Віола завжди підтримає, якщо потрібно. І решта присутніх негайно відгукувалися на її реакцію.

Це було рідкісне відчуття — довіра. Не особиста, звісно ж, а професійна.

Операція тривала довше, ніж планували, але доволі рівно, без різких моментів.

— Закінчуємо, — сказав Богдан нарешті.

— Параметри стабільні, — негайно відгукнулася Віола.

Він зробив останній рух, зняв рукавички. Тиша в операційній змінилася, наче всі спокійно видихнули. Команда почала рухатися швидше.

Його робота була завершена, тож Богдан відійшов на крок убік — і тільки тепер дозволив собі подивитися на неї.

Віола перевіряла симптоми.

Він дивився на неї рівно стільки, щоб зрозуміти, що вона стала сильнішою, ніж була колись.

Вона підійняла на нього погляд, і на секунду їхні очі зустрілися — без посмішки, без слів, але з чітким відчуттям, що вони щойно зробили усе це разом.

— Гарна робота, — сказала вона.

Богдан кивнув.

— Взаємно.

І це було правдою.

Вони вийшли з операційної разом і двері зачинилися за їхньою спиною, а світ знову став ширшим і значно голоснішим. Навколо все було звичайним, але всередині щось змінилося. Тепер це було не просто минуле, яке вони колись давно розділили. Це було теперішнє, у якому вони працювали поруч, і дуже добре працювали.

Однак це було значно складніше.