Богдан
Коридори університету були такими самими, як багато років поспіль. Мало що змінилося за роки його роботи тут.
До болю знайомі стіни трохи потемнілі від часу й трохи вицвілі. Під ногами була та сама плитка, яка ледь відлунювала кроки, а місцями потріскалася. Повсюди стояв той самий запах — старого паперу, крейди, і чогось ще, що завжди залишалося незмінним, як фон.
Богдан ішов повільно, але не тому, що поспішати було нікуди, а тому, що кожен крок сьогодні відчувався інакше. Не як звичка, а як завершення певного важливого етапу. Доволі несподіване завершення.
Він знав ці коридори напам’ять. Міг пройти їх із заплющеними очима. Колись вони здавалися йому місцем, де все починається. Де є перспектива, рух та розвиток. Тепер вони виглядали значно тіснішими. Не фізично, а внутрішньо.
Богдан зупинився біля аудиторії, де читав лекції останні роки. Двері були прочинені, а всередині — порожньо. Ряди парт, дошка, проєктор. Нічого не змінилося.
Богдан зайшов всередину. Провів рукою по поверхні столу. Сів на край, як робив це сотні разів.
Здавалося б, усі ці роки він робив все правильно, казав правильні слова, робив правильні пояснення, вчив студентів правил. І водночас йому завжди чогось бракувало. Богдан не розумів цього раніше, однак зрозумів тепер.
Йому бракувало живої роботи. Не теоретичної. Не обговорення. А тієї, де кожен рух має наслідок. З кожним роком викладачам дозволяли все менше практики. Богдан скучив за нею.
Він підвівся, щоб не затримуватися тут довше, ніж потрібно.
У коридорі його зупинив колега.
— Чув, ти йдеш? — запитав той.
— Йду. Це правда.
— У приватну?
— Так.
Колега знизав плечима.
— Ну, там свої правила. Не університет. Буде складно.
— Я знаю.
— Головне — не загубити себе, — додав той.
Богдан ледь усміхнувся.
— Намагатимуся.
Вони попрощалися, і Богдан пішов далі — власним шляхом.
Траплялися й інші розмови, і всі вони були короткими, поверхневими, але в них відчувалося щось особливе — ніби Богдан переходив межу, яку інші ще не готові були перейти.
Біля сходів його наздогнала ще одна викладачка.
— Це правда? — запитала вона тихо.
— правда.
— Мені шкода.
Богдан подивився на неї здивовано.
— Чому?
Вона замислилася.
— Ти добре викладаєш.
Це прозвучало щиро.
— Дякую.
— Але… — вона зробила паузу. — Я тебе не розумію.
І не треба було.
Він кивнув, вона — теж, і вони розійшлися.
Чим ближче він підходив до кабінету завідувача, тим чіткіше відчував, що це — не просто формальність. Це — остання зупинка в університеті.
Він постукав.
— Заходь, — почув знайомий голос.
Богдан назавжди запам’ятає цей кабінет. Стіл, папери, книги. І людина за столом — така сама стримана, зосереджена. Батько Віоли.
Богдан зайшов. Зачинив двері. На деякий час в приміщенні запанувала тиша.
— Сідай, — сказав завідувач кафедри.
Богдан сів. Його документи вже лежали на столі.
— Ти впевнений? — запитав завідувач, не заглядаючи в теку.
— Впевнений.
— Це точно не імпульс?
— Ні.
— Ти ж усвідомлюєш, що там буде складніше, ніж в університеті, — сказав цей старший, досвідчений чоловік. — Я був там і все бачив.
— Я розумію.
— Там не пробачають помилок так, як тут.
Богдан ледь напружився.
— У хірургії їх ніде не пробачають.
Їхні погляди зустрілися. Але це була не німа суперечка, а перевірка. І щось погляді батька Віоли змінилося.
— Добре, — сказав він вже тихіше. — Значить, ти готовий.
Він підписав документи.
Рух був повільний, але чіткий.
— Ти довго тут працював, — додав він. — І міг би ще.
— Міг.
— Але не хочеш.
— Ні.
Знову тиша.
— Сподіваюся, що ти не пожалкуєш, — сказав він несподівано. — Ти — на правильному шляху.
— Чому?
— Бо ти давно стояв на місці. — Це прозвучало без осуду. Як факт. І саме тому зачепило. Богдан нічого на це не відповів. — Там ти будеш або рости, або зламаєшся, — продовжив завідувач. — Середини не буде.