20.2

Богдан

Наступного дня Богдан пішов до університету, провів пари, прочитав лекцію, але не поспішав виходити з лекційного залу. Він сидів, дивився на телефон і міркував про те, що йому досі не зателефонували з медичного центру. Невже передумали? Невже чимось він їм не підійшов? Чим?

Значить, треба зателефонувати самому, щоб не чекати, щоб дізнатися, що не так. Чекати виявилось складніше, ніж Богдан уявляв. Краще, звісно, щоб цей крок зробив Джеремі, але…

Для Богдана це був не просто дзвінок. Це був крок. Він згадав операційну, її світло, чіткість та сучасний простір. І згадав свій кабінет в університеті. Ця різниця була занадто очевидною.

Джеремі провів рукою по обличчю.

— Досить, — тихо сказав сам собі.

Взяв телефон і набрав номер. Гудки здалися йому довшими, ніж були насправді.

— Так, слухаю, — почув він спокійний голос Джеремі.

Богдан на секунду заплющив очі.

— Це Варченко.

— Так, я вас слухаю.

Богдан помовчав, а потім випалив:

— Я готовий працювати у вашому центрі.

Слова прозвучали рішуче, але без пафосу, як добре обдумане рішення.

На тому кінці була тиша. Богдан завмер, очікуючи на вердикт.

— Добре, — сказав Джеремі. — Я радий це чути. — Богдан видихнув і в цю секунду зрозумів, що зробив усе правильно. Ризик був, але він мусив через усе це пройти. — Чекаю на вас в центрі з документами. Якщо зможете впоратися з формальностями до кінця тижня, буде дуже добре.

— Я впораюся…

Джеремі

Джеремі завжди помічав деталі. Не тому, що шукав слабкі місця, а тому, що звик дивитися уважно, бо роботі це часто буквально рятувало. У житті — теж.

Вчора він спостерігав, як Віола та Богдан розмовляють. Абсолютно спокійно, без напруги, ніби чужі. Занадто спокійно для людей, які колись були знайомі трохи ближче.

Віола трималася ніби як завжди, без різких рухів, без зайвих емоцій. Джеремі добре знав цей її стан — зібраність, у якій вона найкраща. Богданові цього теж не бракувало. Але між ними час від часу виникали паузи. Дуже короткі та майже непомітні для стороннього ока, та Джеремі їх помічав.

Він не ревнував. Це було не про нього.

Джеремі давно зрозумів, що ревнощі — це або про страх, або про недовіру. А в їхньому житті з Віолою не було ні одного, ні іншого. Він довіряв своїй дружині, проте сліпим не був.

Джеремі знав, як вона дивиться на людей, які їй байдужі. І знав, як дивиться на тих, хто для неї щось означає.

Випадок з Богданом не вписувався в жоден з цих варіантів. Віола дивилася на нього так, ніби щось оцінювала, звіряла, і це було цікавіше за будь-які емоції.

Джеремі не знав їхньої історії, і відверто кажучи, знати не хотів. Достатньо було відчуття, що між ними є минуле, але це минуле не керує цими двома зараз. Поки що.

Щодо Богдана…

Він — хороший спеціаліст. Можливо, навіть відмінний. Це було видно одразу. Не за словами, а за тим, як він впевнено поводиться в операційній, як дивиться на інструменти, як ставить питання. Такі люди або стають опорою команди, або її проблемою. Іноді — і тим, і іншим одночасно.

Джеремі не боявся складних людей. Він боявся слабких. Тож Богдан цілком вписувався в його уявлення про лідера, питання лише в тому, як їм працюватиметься разом?

Він спостерігав за Віолою і бачив, що вона повністю всередині процесу. У роботі. І саме це заспокоювало, бо поки вона в роботі — вона чесна. Перед собою. Перед іншими.

Тож який висновок? Ризик існував. Не стільки для роботи, скільки для стосунків. Але він не був настільки великим, щоб переважити усі вигоди від цієї угоди.

Джеремі міркував про це пів дня, і лише коли Богдан зателефонував йому сам, все ж вирішив ризикнути.

Тож тепер вони — команда.