20.1

Розмова з Джеремі

Вони з Джеремі сіли один навпроти одного, як вже багато разів це робили протягом десяти років, але зараз це була не розмова чоловіка і дружини. Це була розмова двох лікарів.

— У нього є характер, — сказала Віола. — Богдан точно не буде зручним, і ти мусиш це усвідомлювати.

— Мені не потрібні зручні, — рішуче відповів Джеремі. — Я сам незручний.

— Він може сперечатися, — зауважила Віола.

— Це добре, — всміхнувся Джеремі. — Нехай.

— Богдан не терпить слабкості в операційній, — висунула Віола ще один аргумент.

— Я теж.

Вона дивилася на чоловіка уважно. Віола казала усе це не задля того, щоб Богдан не отримав це місце. Вона намагалась бути об’єктивною.

— Але він відповідальний, — додала Віола.

— Це головне. — Джеремі відкинувся на спинку крісла. — Ти колись працювала з ним поруч?

Питання було обережним, але насторожувало. Віола похитала головою.

— Я лише спостерігала, як Богдан працює.

Джеремі не став уточнювати, натомість запитав:

— І що ти в той момент думала?

Віола подумала, перш ніж відповісти.

— Що Богдан на своєму місці.

Її слова прозвучали тихо, але впевнено.

— І зараз теж так думаєш? — запитав він.

Вона не вагалася.

— Зараз — теж.

Джеремі кивнув.

— Тоді рішення просте.

Віола відчула, як напруга остаточно зникає.

* * *

Вона слухала Джеремі, дивилася йому в обличчя і думала про те, все її життя останні роки було саме таким — вивіреним, спокійним, а ще передбачуваним у хорошому сенсі.

Вони з Джеремі жили… добре. Без сварок. Без драм. Без різких слів, про які потім шкодуєш. Вони вміли домовлятися. Вміли мовчати разом. Вміли не зачіпати одне одного там, де болить.

Джеремі ніколи не підвищував голос. Не контролював. Не вимагав більше, ніж вона могла дати.

І Віола була йому за це вдячна. Справді вдячна.

Він прийняв її тоді, коли її життя було заплутаним. Коли вона сама не до кінця розуміла, ким хоче бути. Він дав їй опору. Простір. Час. Він став для неї… безпечним місцем і Віола навчилася жити в цій безпеці.

Вони снідали разом. Обговорювали роботу. Інколи сміялися з тих самих дрібниць. Вечорами могли сидіти поруч у тиші — кожен зі своїми думками, і це не було незручно. Їхнє життя було схоже на добре налагоджену систему і працювало без збоїв. Іноді — без імпульсу, але Віола не відчувала порожнечі. Але іноді відчувала… відсутність чогось, що важко назвати.

Не пристрасті — вона вже не була дівчиною, якій потрібні різкі емоції.
Не драми — вона їх не хотіла. Скоріше — відчуття руху. Того ледь відчутного струму, коли ти поруч з людиною і не до кінця можеш передбачити її реакцію. Коли між словами є ще щось. Коли тобі цікаво, що буде далі.

Віола довго не дозволяла собі формулювати це, бо це виглядало б невдячністю.

У неї було все, про що інші мріють: чоловік, який її поважає, дитина, яку вона любить, робота, яку вона обрала сама. І все ж іноді, у найспокійніші моменти, вона ловила себе на думці: «Це все — чудово. Та чи цього достатньо?»

Вона не говорила про це нікому. Навіть собі.

Віола згадала, як стоячи поруч з двома чоловіками, які говорили про роботу, вона раптом дуже чітко відчула різницю. З Джеремі було рівно. З Богданом — цікаво. І справа була не в минулому. А в тому, як він дивився, як відповідав, як не намагався комусь догодити. Це було майже непомітно, але вона це відчула — і одразу ж відкинула думку.

Вона знову повернулася до розмови про роботу. До того життя, яке сама обрала. Але десь глибоко вже з’явилася маленька тріщина — не небезпечна, не руйнівна. Принаймні поки що.