Глава 20

Віола

Вечір цього насиченого подіями, іноді доволі несподіваними, прийшов непомітно. Без різкого переходу, без помітної межі, просто світло за вікном стало м’якшим, тіні — довшими, а місто поступово уповільнювалося, готуючись до дуже потрібного нічного відпочинку.

Віола все ще сиділа у своєму кабінеті. Папери лежали перед нею, але вона їх не читала. Погляд ковзав по рядках, але не затримувався. Вона думала. Не про роботу. Точніше — не тільки про роботу.

Віола думала про нього.

Це було дивно — дозволити собі цю думку без заперечення. Без звичного внутрішнього «не треба» чи «не можна».

Богдан.

Його ім’я більше не різало по живому та не викликало болю. Тепер Віола сприймала його майже спокійно. Однак з якоїсь невідомої причини це лякало трохи більше, ніж якби було інакше.

Віола відклала ручку. Підвелася. Підійшла до вікна.

Місто внизу жило своїм життям. Численні машини, люди, світло вікон — все, ніби, як завжди. Це ж її місто. Те ж саме, але й трохи інше.

«Як це буде?», — подумала вона. Не «чи буде», бо вона вже знала відповідь. Відчула її одразу.

Та все ж, як це — працювати разом з Богданом? Щодня. В одному просторі. Часто в одній операційній.

Віола заплющила очі та вже звично побачила його руки. Не обличчя. Не слова. Руки.

Як Богдан тримав інструмент. Як рухався. Як думав у процесі. Їй хотілося працювати з таким хірургом. Бути частиною процесу поруч з ним. Це було чесно, і в цій чесності не було нічого особистого.

Чи було?

Вона усміхнулася сама до себе.

— Ти знову про щось думаєш, — сказав Джеремі з порогу.

Вона не поглянула на чоловіка одразу.

— А завжди про щось думаю.

Джеремі зайшов до кабінету, став поруч.

— А зараз про що? Про Богдана?

Це було несподіване запитання. Віола одразу поглянула на чоловіка.

— Про роботу.

Він не наполягав. Просто кивнув.

— І що? Надумала щось цікаве?

Віола вдихнула глибше.

— Якщо вже ти почав розмову про Богдана, то скажу, що він — сильний хірург.

Це прозвучало без паузи.

— Я це побачив, — сказав Джеремі.

— Він не розгубився. Не намагався справити враження. Відповідав, як думав. Просто працював головою.

— І руками, — додав Джеремі, всміхнувшись.

Вона ледь усміхнулася.

— Так, якщо ти про те, як Богдан торкався інструментів.

Декілька секунд вони мовчали.

— Ти хочеш, щоб він працював тут? — запитав Джеремі.

Це було пряме питання, і Віола відповіла так само прямо:

— Такий лікар — знахідка для центру.

Джеремі подивився на неї уважніше.

— А така людина?

Віола не відвела погляду.

— Ми ж дорослі люди, Джеремі. Впевнена, що якось знайдемо спільну мову.

Джеремі кивнув.

— Гаразд, — І в цій простій фразі було багато чого, що складало довіру. — Я хочу сильну команду, — сказав він. — Якщо Богдан — це те, чого нам не вистачає, нехай буде так.

Віола несподівано відчула полегшення.