19.3

Богдан повернувся додому вже під вечір.

У квартирі було світло, чисто, але не затишно. Світло різало очі — холодне, штучне, як в операційній, проте вдома хотілося чогось теплішого. Телевізор працював без звуку. Леся сиділа на дивані з ноутбуком, і щось там шукала. Добре, що не в телефоні. Зазвичай Леся годинами балакала з подружками, або з мамою, яка теж не працювала.

Дружина підійняла голову, щойно він зайшов до кімнати.

— Ну? — одразу поцікавилась вона. — Як все пройшло?

Без «привіт». Без «Як минув день?». Навіть без вже звичного «Де ти так довго був?».

Богдан повернувся в передпокій, перевзувся, поставив ключі на полицю. Леся вийшла за ним з кімнати.

— Нормально, — промовив Богдан.

— «Нормально» — це що? — її голос став різкішим. — Ти серйозно зараз?

Богдан зітхнув, але ледь помітно. Він не хотів чергового скандалу.

— Центр хороший. Сильний рівень.

— Я не про центр, Богдане, — перебила вона. — Я про тебе. Мене мало цікавить сам центр.

Він пройшов у кухню, налив собі води. Він повечеряв в кав’ярні, тож їсти не хотів. Зрештою, Леся і не запропонувала.

Вона пішла за ним до кухні.

— Ти їм сподобався? — запитала вона напружено.

— Гадаю, що так.

— «Гадаю»? — вона нервово засміялася. — Ти навіть не впевнений?

Богдан поставив склянку на стіл.

— Це — лише співбесіда. Вони скажуть пізніше, чи я їм потрібен.

— А ти що сказав? Як себе показав?

Він подивився на дружину.

— Як лікар. Я ж не актор, і там — не цирк.

— Ну звісно! — її голос став помітно вищим. Тепер Лесю не зупинити. — Ти завжди «як лікар». Спокійний, стриманий, правильний. А треба іноді бути… я не знаю… напористішим, чи що!

Богдан мовчав. Що б він не зробив чи не сказав, Леся все одно буде незадоволена. Тоді навіщо намагатися?

Вона швидко заходила кухнею.

— Ти розумієш, що це — шанс? — сказала вона, зупинившись. — Можливо, не скоро з’явиться інший. А тут — нормальні гроші, нормальні умови, а не ця твоя кафедра з вічними паперами.

— Я розумію, — відповів він тихо.

— Ні, ти не розумієш! — різко вимовила вона. — Бо якби розумів, ти давно б вже щось змінив.

Богдан відчув, як у грудях підіймається знайоме роздратування.

— Я подався на співбесіду, — сказав він рівно. — Це — вже зміна.

— Через десять років після захисту дисертації! — кинула вона. — Це як… деградація!

Тиша впала різко. Богдан відвів погляд. Ці слова вдарили точніше, ніж попередні.

— Я не хочу так жити, — сказала вона вже тихіше. — Розумієш? Я не хочу рахувати кожну копійку. Не хочу дивитися, як інші рухаються вперед, а ми стоїмо.

«Ми»?

І раптом відчув, що це слово більше не звучить однаково для них обох.

— Ти думаєш, усе це тільки про гроші? — запитав він.

— А про що ще? — вона знову підвищила голос. — Про самореалізацію? Так реалізуйся! Хто тобі заважає?

Він дивився на неї та мовчав. Бо відповідь була, але він не був готовий її сказати.

— Ти боїшся, — сказала Леся раптом.

Він різко підійняв голову.

— Ні.

— Боїшся, — повторила вона. — Змін. Відповідальності. Великої гри.

Він стиснув губи.

— Я працюю щодня. Це не страх.

— Це комфорт, — відрізала вона. — Маленький, зручний, нудний комфорт.

Леся вимагала від нього змін, але сама змінюватися не хотіла.

Ця розмова зачепила Богдана сильніше, ніж він очікував.

Він повернувся до вікна. Місто вже темніло. Ліхтарі відбивалися в склі, роблячи його відображення нечітким.

Сьогодні Богдан бачив інше життя — світле, чітке, хоча й складне. І поруч з цим його нинішнє життя раптом здалося… тісним.

— Я зателефоную їм, якщо найближчим часом вони не дадуть відповідь, — сказав він нарешті.

Леся видихнула.

— От і добре. — Вона помітно заспокоїлася. Сіла на стілець. — Це важливо, Богдане, — сказала вже тихіше. — Для нас обох. Ми станемо жити краще. Поїдемо кудись відпочивати. Кудись, звідки можна буде запостити пристойні світлини…

Леся продовжила будувати плани, але Богдан вже не слухав. Він згадав операційну. Йому вже хотілося туди, щоб відчути себе потрібним та живим. А ще він пригадав жінку, яка так само любить свою роботу, як і він. Але вона вже працює там — в новому медичному центрі...