19.2

Богдан

Він ішов коридором поруч з цими двома і ніяк не міг зрозуміти — вони лише разом працюють, чи між ними щось є?

Джеремі щось говорив — про графіки, про запуск відділень, про перші складні випадки, які планують брати вже в перші місяці. Віола слухала, ставила запитання. Богдан теж відповідав. По суті, без емоцій, але частина його уваги була не тут.

Він не очікував, що це зустріне тут Віолу. Тобто, Богдан міг уявити, що колись вони побачаться, але не був готовий до того, якою вона стала. Віола зовсім не виглядала тією розгубленою дівчиною, яка колись не відводила від нього очей. Вона була спокійною та байдужою, і це збивало з думок.

Джеремі пам’ятав її іншою — зазвичай трохи напруженою, уважною до кожної його реакції, з тим поглядом, який він колись помічав, але намагався не помічати.

Тепер цього не було. Віола дивилася на нього прямо, без емоцій, як на колегу. І тому Джеремі відчував себе незвично і трохи незручно. Наче щось, що колись мало значення, втратило вагу, а він не встиг цього усвідомити.

Їхня компанія зупинилася біля вікна. Джеремі відійшов на декілька кроків, відповідаючи на якийсь терміновий дзвінок. На якийсь час між Богданом та Віолою запанувала тиша.

Богдан подивився у вікно. Відбиття показало їх поруч. І це виглядало несподівано природно. Звідки прийшла така думка Богдан не знав.

— Ти давно тут? — запитав він тихо, щоб не мовчати.

Вона не сіпнулася від «ти», лише перевела на нього погляд.

— Вже декілька тижнів.

— Повернулася… надовго?

— Гадаю, що так.

Богдан кивнув і раптом зрозумів, що не знає, що ще сказати. Це була розмова двох людей, яким не було про що побалакати.

Раніше слова знаходилися самі, або не знаходилися взагалі. Проте колись між ними було щось, що заповнювало паузи. Але й мовчати якось не гарно.

— Гарний центр, — сказав він.

— Погоджуюся. — Вона дивилася на операційну за склом. — Ми довго до цього йшли.

Виходить, що вони — пара.

Богдан вирішив не запитувати більше ні про що — ані про чоловіка, ані про їхнє життя, ані про усі ці роки.

Джеремі повернувся.

— Вибачте, — сказав він. — Робочі питання.

Вони продовжили огляд. Богдан слухав, дивився, запам’ятовував, але паралельно думав, чи Віола не буде про того, щоб він тут працював.

Ця думка з’явилася раптово, і, на перший погляд, була нелогічною. Віола не була керівником, не приймала рішення самостійно, але вона була тут і мала вплив на Джеремі. І Богдан відчував, що її думка для чоловіка важлива.

Богдан вперше був в такій ситуації. Він думав, що будуть важливими лише його навички та досвід, а тут раптом з’явилося інше. Особисте.

Дурниці. Він - хірург. Його оцінюють за руки, а не за минуле.

І все ж думка залишилася. Богдан дивився на Віолу краєм ока. Спостерігав, як вона стоїть, як слухає, як говорить. У ній була впевненість, якої раніше не було, і це змушувало його дивитися на неї по-іншому. Не зверху вниз. Не з позиції старшого. На рівних. Це було нове відчуття, і трохи… тривожне.  А ще Богдан звернув увагу, що Віола була ніби повною протилежністю Лесі.

Огляд закінчився біля виходу з операційного блоку.

— Думаю, на сьогодні достатньо, — сказав Джеремі. — Ми зв’яжемося з вами найближчим часом.

Богдан кивнув.

— Дякую.

Він ще раз глянув на простір навколо. Світлий. Чіткий. Новий. І раптом відчув, що хоче працювати тут. Не через Лесю. Не через гроші. Через себе. Через те що тут можна було бути справжнім хірургом.

Богдан перевів погляд на Віолу.

— Було приємно бачити, — сказав він.

Це прозвучало простіше, ніж він відчував.

— Взаємно, — відповіла вона без посмішки, але й без холоду в голосі.

Богдан кивнув і пішов до виходу. Коридор здався йому довшим, ніж раніше. Коли Богдан вийшов на вулицю, повітря було значно теплішим ніж вранці. Весна вже впевнено полонила місто.

Він зупинився на секунду і раптом зрозумів, що ця зустріч несподівано щось змінила — не драматично, але незворотно. І тепер справа була не тільки в роботі.

Коли двері за спиною тихо зачинилися, відрізаючи стерильну чистоту медичного центру від живого міста. Тут усе було іншим — не відміряним, не продуманим до міліметра, а справжнім і далеко не ідеальним.

Повітря було теплим, але ще не літнім — із тією особливою весняною м’якістю, коли сонце не пече, а ніби торкається. У ньому змішалися аромати — пилу, що підійнявся після дощу, сирої землі, першого листя, бензину, кави з маленької вуличної кав’ярні та ще чогось. Яка різниця?

Богдан глибоко вдихнув і раптом відчув, що не хоче одразу їхати додому чи в університет. Хоче просто пройтися вулицями. Сьогодні у нього не було пар.

Місто жило своїм звичним ритмом. Люди поспішали, хтось говорив телефоном, хтось сміявся, стоячи біля переходу. Старенький трамвай повільно тягнувся вулицею, дзенькнувши металевим голосом, який не змінювався десятиліттями. І в цій звичайності було щось заспокійливе.