Глава 19

Віола

Вона майже ніколи не поспішала, коли йшла коридором нового центру, особливо вранці, часто ще до початку робочого дня. Їй подобалося тут, та водночас треба було звикнути.

У центрі ще не було звичного шуму, коли йде наплив пацієнтів. Долинали лише приглушені голоси, кроки, звук відкривання дверей. Робочий день тільки починався, і все ще ніби трохи дрімало в ранковій тиші.

Віолі треба було до Джеремі у справах. На новому місці їй часто доводилося з ним радитися. Але з ким ще, як не з чоловіком, другом, а ще старшим, досвідченим колегою.

Коли Віола відчинила двері, спершу вона побачила Джеремі — його спокійну та знайому постать. Лише потім — чоловіка навпроти.

Вона впізнала його не одразу. Точніше — не одразу дозволила собі впізнати. Мозок наче навмисне пригальмував, перевіряючи — це справді він чи просто схожість?

Потім чоловік повернув голову, і все стало на свої місця.

Богдан.

Віола не промовила це ім’я вголос. Воно просто підійнялося всередині хвилею і ніби вдарило.

Віола зупинилася на півкроці. Не тому, що розгубилася, а радше тому, що дала собі час — рівно стільки, скільки потрібно, щоб не повернутися назад у ту себе, якою була колись.

Ну от вони й зустрілися.

Богдан змінився. З’явилася сивина на скронях. Лінія щелепи стала жорсткішою. Однак погляд той самий — уважний, трохи різкий, але в ньому з’явилася якась ніби інша глибина. Цікаво, через досвід чи… втому?

Було ще щось, що одразу було складно визначити. Богдан ніби став старшим не тільки зовні. Він тримався по-іншому.

Коли вона поцікавилась, чи не заважає, голос її не зрадив, і це було для Віоли дуже важливо.

А потім в очах Богдана вона побачила той самий момент — впізнавання. Не було ані здивування, ані радості. Та й чого б йому радіти? Віола помітила лише короткий внутрішній рух, який неможливо підробити.

З роками вона навчилася добре відчувати своє тіло — як воно рухається, як тримає рівновагу. Раніше б вже точно нервувала. Сьогодні — ні.

Джеремі щось сказав. Представив. Віола чула слова, але не зосереджувалася на них. Вона дивилася на Богдана. Не як жінка, яка колись його кохала, а як людина, яка нічого не забула.

Віола, як справжній лікар, відзначала деталі автоматично: як Богдан стоїть, як тримає плечі, як дивиться — не уникає погляду, але й не затримує його довше, ніж потрібно.

Його руки. Вона завжди дивилася його на руки. Він тримав їх спокійно, без напруги. Пальці все такі ж довгі та впевнені. Такі ж, як тоді, за склом операційної. Це було її перше професійне відчуття. І воно прийшло раніше за будь-які емоції.

— Ми знайомі, — сказала вона.

Це прозвучало просто. Без підтексту. І це було правдою. Він відповів. Коротко. Так, як завжди. І в цьому було щось заспокійливе.

Нічого не розтрощилося й не перевернулося. Світ не зупинився. Богдан просто став поруч і це виявилося… не боляче.

Віола очікувала чогось іншого. Можливо, старого стиску в грудях. Можливо, якоїсь розгубленості. Але замість цього відчула лише легке хвилювання, як перед складною розмовою, яку ти вже давно прожив у своїх думках.

Вона слухала, як Джеремі говорить про центр. Чула, як відповідає Богдан. А ще паралельно міркувала, чи залишився Богдан таким самим у роботі? Чи його руки такі самі вправні? Чи він усе ще зупиняє час в операційній?

Віола не запитувала про це вголос. Поки що. Але їхні погляди зустрілися ще раз, і тепер вона не відвела очей. Не тому, що хотіла щось довести, а тому, що більше не було потреби ховатися — від нього і від себе.

Віола більше не була тією дівчиною, яка стояла за склом. Вона стояла поруч. І в цьому була найбільша різниця.

— Ми якраз говорили про операційний блок, — сказав Джеремі. — Можемо піти подивитися.

— Звісно, — відповіла Віола.

Її голос був рівний, а всередині з’явилося тихе, майже непомітне відчуття, що історія не повернула назад. Вона просто продовжилася.