18.2

Богдан відчув, як з коридору зайшло повітря, ще насичене ароматами, властивими нещодавньому ремонту, а потім двері легенько клацнули.

— Перепрошую, — спокійно промовила жінка. — Я не заважатиму?

Голос. Це було дивовижно. У ньому було щось дуже знайоме. Інтонація. Богдан відчув її як запах, який повертає спогад раніше за пам’ять. Він не чув цей голос дуже багато років, та й колись — вкрай рідко, але…

Богдан повільно повернув голову, і час ніби зупинився.

Віола. Це точно була вона.

Богдан впізнав її не стільки очима, як швидше внутрішньо, бо мозок, здавалося, відмовлявся поєднувати дві картинки — ту, що жила в пам’яті, і цю, реальну.

Вона стояла біля дверей, тримаючи теку. Її волосся було помітно світлішим, ніж колись, і гладко зачесане. Риси обличчя стали чіткішими, дорослішими, а погляд — спокійним та впевненим.

Перед ним була вже не дівчина, а справжня доросла жінка. Ось тільки зелені очі залишилися такими самими.

Віола теж його побачила та ідентифікувала. Це стало зрозуміло одразу — по легкій паузі в русі. Заминка тривала не більше секунди, проте цього було досить, щоб зрозуміти — вона його впізнала.

Богдан відчув, як щось коротко штурхнуло в грудях. Це був не біль і навіть не радість зустрічі, а радше різке усвідомлення — ось воно, найважливіше.

Джеремі, здається, нічого не помітив, що тільки на краще.

— Віоло, якраз вчасно, — сказав він. — Ми вже закінчуємо розмову.

Вона підійшла ближче. Її кроки були тихими, проте рішучими, і точно не тими обережними кроками милої студентки, яку він пам’ятав.

Богдан підвівся майже автоматично.

— Це лікар Богдан Варченко, — промовив Джеремі. — Хірург.

Слова повисли у повітрі. Віола ж перевела уважний погляд з Джеремі на нього.

— Ми знайомі, — сказала вона спокійно.

Її голос справді дуже мало змінився. І тембр був такий самий.

Джеремі здивовано підійняв брови.

— Справді?

— Ми навчалися в одному університеті, — пояснив Богдан. — Тобто, я був в аспірантурі, а Віола ще студенткою.

Його голос прозвучав трохи нижче, ніж зазвичай. Богдан не знав, куди подіти руки. Тому просто прилаштував їх на спинку крісла.

Віола підійшла ближче.

— Давно не бачилися, — сказала вона.

Така проста фраза, але в ній було довгих десять років.

— Так, — відповів він. А потім додав: — Справді давно.

Декілька секунд усі мовчали, а Богдан раптом упіймав себе на тому, що розглядає Віолу так, ніби вперше побачив. Не як колишню студентку, і не як спогад, а як колегу і вродливу жінку.

Вона була впевненою та спокійною. У її поставі не було нервовості, і це дивувало, бо колись поруч з ним вона завжди трохи напружувалася.

— Віола працюватиме тут, — сказав Джеремі, порушуючи паузу. — Віола здобула освіту в Англії.

Богдан кивнув.

— Я чув про це.

Почув випадково, бо не хотів нічого про неї знати.

Віола дивилася на нього дуже уважно, наче перевіряючи, чи він той самий. І Богдан раптом усвідомив, що робить те саме. Вона дуже змінилася, але не стільки зовні, як всередині. В ній з’явився спокій, якого колись не було.

— Ми якраз говорили про операційний блок, — сказав Джеремі. — Можемо піти подивитися.

— Звісно, — відповіла Віола.

І на секунду їхні погляди знову зустрілися. Не як раніше. Без того напруженого очікування, яке він пам’ятав. Тепер між ними стояло інше — роки, досвід, життя, яке стало значно складнішим, ніж було в юності.

Але десь дуже глибоко в душі Богдан відчув дивно знайоме відчуття, наче двері, які він давно вважав зачиненими, раптом тихо відчинилися.

Ось тільки він не знав, добре це чи ні.