18.1

Біля дверей потрібного кабінету Богдан зупинився. Поглянув на табличку, де було написано «Джеремі Браун. Директор медичного центру», провів долонею по ручці дверей і на секунду заплющив очі. І лише після цього постукав.

— Заходьте.

Голос, який пролунав із-за дверей був рівний, неголосний, без зайвої строгості, але з помітним акцентом.

Богдан відчинив двері та увійшов. Зачинив за собою двері й поглянув навкруги.

Кабінет був великий, але не показово розкішний. Світлі стіни, велике вікно, стіл з темного дерева, крісло, оббите чорною шкірою. На полиці стояли медичні книги англійською та стоси чорних тек. Все просте та монохромне.

Чоловік, який до цього сидів за столом, підвівся на зустріч Богданові. Він був високий, худий, на вигляд, трохи старший за нього. Сивина на скронях, уважний погляд, спокійні та впевнені рухи, ніякого поспіху та зверхності, та попри це в його поведінці відчувалася звичка керувати.

— Богдан Варченко? — поцікавився чоловік, уважно вивчаючи його обличчя.

— Так.

— Джеремі Браун.

Вони потиснули одне одному руки. Рукостискання було коротким, але міцним. Таким, після якого обидва вже мають перше враження.

— Проходьте, влаштовуйтеся, — сказав Джеремі, вказуючи на крісло.

Богдан сів. Він відчував, що його розглядають прискіпливо, але без тиску. Це було не схоже на співбесіди в університеті, де все зазвичай починалося з формальностей та попереднього неофіційного знайомства.

Джеремі уважно переглянув його резюме. Було помітно, що робив він це не вперше.

— Ви говорите англійською? Мені б так було зручніше, — поцікавився він ніби між іншим.

— Достатньо, щоб ми могли поспілкуватися, — кивнув Богдан. Йому вже доводилося встановлювати таким чином зв’язки з іноземними колегами та навіть виступати на конференціях.

— Супер, — негайно перейшов на англійську Джеремі. — Ви — хірург із хорошим досвідом, — сказав він. — Плюс тривалий час займаєтеся викладацькою та науковою роботою.

— Все вірно, — стримано хитнув головою Богдан.

— Мене цікавить ось яке питання. Чому ви вирішили змінити місце роботи?

Питання було простим, але неоднозначним.

Богдан не поспішав з відповіддю. Він витримав коротку паузу, перш ніж сказати:

— Я люблю викладати, — зізнався Богдан. — Але бути хірургом — це перше за все оперувати. Якщо надовго затриматися в аудиторії, руки починають втрачати навички та темп. А коли ти починаєш міркувати про те, як і що робити, то не бачиш перспективу.

Джеремі кивнув.

— Це правда.

Він перегорнув сторінку.

— Бачу, що у вас є досвід об’ємних абдомінальних операцій.

— Є, і чималий, — підтвердив Богдан.

— Які випадки вам цікавіші — стандартні, добре вивчені чи складні?

Богдан усміхнувся ледь помітно.

— Складні.

— Чому?

— Бо вони змушують міркувати, розкладати по поличках, навчатися.

На секунду між ними запанувала тиша. Така, у якій обидва лікарі розуміють одне одного без пояснень.

— Я створював цей центр не для рутинної медицини, — сказав Джеремі. — Ми хочемо брати складні випадки, які інші лікарні відмовляються оперувати.

Богдан підійняв голову.

— Тоді вам потрібна команда, яка не боїться відповідальності, не боїться ризикнути.

— Саме так. — Джеремі відкинувся на спинку крісла. — Скажіть чесно, лікарю Варченко. Ви — амбітна людина?

Богдан не очікував такого прямого питання. Він подумав, що останнім часом почав про це забувати. Але зараз…

— Так, — кивнув він упевнено.

— Це добре.

— Але я не люблю говорити про амбіції вголос, декларувати їх.

— Найгірші хірурги — ті, у кого немає ніяких амбіцій, — сказав Джеремі спокійно. Богдан відчув, що розмова починає йому подобатися. Це була не формальна перевірка. Це була розмова професіоналів. — У нас буде дві операційні, — продовжив Джеремі. — Одна для планових операцій, одна для, скажімо так, особливо складних. Я шукаю хірурга, який готовий очолити цей напрямок.

Богдан не показав Джеремі жодних емоцій, але всередині нього щось різко відгукнулося.

— Це — велика відповідальність.

— Саме так, — кивнув Джеремі, не відводячи погляду.

— І велика довіра.

— Я довіряю не дипломам, — сказав Джеремі. — Я довіряю людям, які знають, що треба робити, і не бояться цього. — Під час цієї паузи Богдан почув, як за відчиненим вікном шумить місто. — Ви б хотіли побачити операційний блок? — несподівано запитав Джеремі.

— Хотів би, — негайно погодився Богдан і негайно відчув вже трохи призабутий драйв, який раніше завжди супроводжував його в таких місцях.