Глава 18

Богдан

Наступний ранок почався для нього ще раніше, ніж зазвичай. Цього разу навіть будильник був йому не потрібен.

Деякий час Богдан лежав, дивився в стелю, і краєм ока помічав, як за вікном повільно світлішало. Сіре ранкове світло робило кімнату холоднішою, непривітнішою, незатишною, ніж вона була насправді.

Богдан не любив такі ранки, бо в їхній тиші було забагато часу для думок.

Поруч тихо дихала Леся. Вона завжди спала, повернувшись до нього спиною та загорнувшись у ковдру майже до підборіддя. Здавалося, що уві сні, коли вона переставала себе контролювати, Леся відгороджувалася від свого чоловіка, чого намагалась не робити при світлі дня. Пасма її фарбованого білого волосся акуратно лежали на подушці, наче навіть тепер Леся намагалася зберегти зачіску. Уві сні вона виглядала молодшою — майже такою, якою Богдан пам’ятав її з університетських років. Шкода тільки, що захоплення вона в нього більше не викликала. Але досить про це. Колись він сам зробив цей вибір.

Богдан тихо встав з ліжка, щоб не розбудити дружину.

На кухні було доволі прохолодно, бо звечора вони забули зачинити кватирку. Богдан налив у склянку води з чайника, сперся на стільницю і на секунду заплющив очі.

Сьогодні мала відбутися співбесіда. Навіть саме це слово зараз лунало дивно. Здавалося, наче Богдан знову повертався на початок кар’єри — ніби він знову був молодим лікарем, який приходить доводити, що вартий працювати в операційній.

— Не фантазуй, — тихо сказав він сам собі.

Йому майже сорок. За плечима десятки операцій, роки викладання, повага студентів. Його ім’я знали не тільки на його кафедрі. Богдана запрошували на міжнародні конференції.

І все ж у грудях виник забутий неспокій. Навіть снідати не хотілося.

Богдан так довго вибирав собі сорочку, наче колір тканини міг на щось вплинути. Врешті-решт він зупинився на темно-синій.

Перед дзеркалом Богдан затримався на декілька секунд довше, ніж зазвичай. Сивини в його волоссі стало більше, особливо на скронях. Богдан тільки нещодавно помітив, що вона в нього з’явилася. Точніше, це помітила Леся і влаштувала звичну істерику, що не хоче мати старого чоловіка. Богдан не став наголошувати на тому, який з цього треба зробити висновок. Щодо обличчя — воно у Богдана загострилося, і щоки ніби прорізали дві вертикальні складки.

Богдан ще раз нагадав собі про свій вік, однак комір поправив, але краватку не одягнув.

Коли він виходив з квартири, прокинулася Леся.

— Ти сьогодні кудись так рано, — сказала вона, стоячи у дверях кухні зі склянкою води.

— У мене співбесіда, — неохоче пояснив Богдан. Він вже жалкував про те, що розповів дружині про свої наміри.

Леся підійняла модні зараз широкі брови.

— У той новий медичний центр?

— Так, — підтвердив Богдан, взуваючись.

Леся задоволено кивнула.

— Це дуже правильне рішення. — Її голос був спокійний, але Богдан знав цей тон. У ньому завжди була надія на збільшення його доходів. — Там точно більша зарплатня, — додала вона очікуване.

Богдан не відповів. Просто взяв ключі, сумку і вийшов за двері.

Місто теж вже прокидалося. Ранковий транспорт, люди з кавою на ходу, запах свіжого хліба з пекарні біля зупинки — все це було дуже знайоме. Тільки цього разу Богдан не йшов пішки, а їхав у таксі та спостерігав за цим усім у вікно.

Він одразу упізнав потрібну вулицю, бо пам’ятав, як тут будували нову будівлю. Вона одразу привернула його увагу. Коли машина зупинилася, Богдан вийшов та ще деякий час простояв, розглядаючи це місце.

Медичний центр мав інший вигляд, ніж більшість лікарень у місті. Світлий фасад. Великі вікна. Ніякої старої облупленої фарби, до якої всі звикли. Все було сучасне та просторе.

Коли Богдан нарешті підійшов до входу, двері відчинилися автоматично.

За стійкою ресепшена сиділа молода адміністраторка.

— Добрий день, — привіталася вона радісно. — Ви до нас на обстеження, лікування чи співбесіду?

— На співбесіду. Богдан Варченко.

Адміністраторка перевірила список.

— Так, на вас чекають. Підіймайтеся на третій поверх у кабінет директора.

Богдан кивнув і рушив до ліфта.

У дзеркальній поверхні дверей він знову побачив себе — трохи напруженого, а ще більше зосередженого, і несподівано усвідомив що справді хвилюється.

Це було смішно. Йому майже сорок років. Він — хірург з великим досвідом, а переймається, наче студент перед іспитом. Це треба негайно припинити.

Ліфт підійнявся дуже тихо, а коли двері відчинилися, перед Богданом простягнувся коридор — широкий, світлий, з великими вікнами. Медичний центр ще не працював на повну, але вже жив своїм ритмом.

Богдан ішов повільно, роздивляючись навколо. Йому подобалося те, що він бачив. Тут було відчуття майбутнього. Не втоми, як у старих лікарнях, а руху вперед.