17.2

Того ж дня, в протилежному кінці міста, Богдан стояв перед аудиторією й закінчував планову лекцію.

— …і тому хірург повинен, навіть зобов’язаний, міркувати на багато кроків вперед, — сказав він, закриваючи презентацію. На цьому сьогодні завершимо. Вдалого, продуктивного дня.

Студенти негайно закрили зошити та запхали їх до рюкзаків, або ж під пахву. Дехто миттю помчав геть з аудиторії.

Богдан спокійно провів їх поглядом і згадав себе приблизно в такому віці. Як це було давно.

Він любив викладати. Любив пояснювати складне простими словами. Проте останнім часом Богдан відчув, що цього йому стало замало.

Коли аудиторія спорожніла, він залишився на хвилину сам і замислився.

Колись він мріяв очолювати хірургічне відділення, щоб мати можливість проваджувати нові методики. Наукове звання здавалося важливою сходинкою на цьому шляху. А тепер його дні складалися з лекцій, паперів і поодиноких операцій. А він ще такий молодий. Мабуть, варто почати щось змінювати.

Богдан зітхнув, вимкнув комп’ютер, запхав його в сумку і пішов на кафедру. Сьогодні у нього було ще декілька пар…

— Ти знову затримався на роботі, — звично поскаржилася Леся ввечері, коли він повернувся додому.

Вона стояла в кухні, нервово переглядаючи щось у телефоні, поки Богдан вечеряв.

— Ніби ні. Принаймні, я цього не помітив.

— Я б нічого не казала, якби… — Леся голосно зітхнула. — Богдане, твоя робота не приносить стільки, скільки могла б, — зауважила вона доволі різко.

Богдан відклав вбік виделку.

— Ми знову про це? — поцікавився він, стримуючи роздратування. Останнім часом вони постійно спілкувалися саме так.

— А про що ще? — її голос став ще гострішим. — Ти ж талановитий. Я завжди це казала. Але ти задовольняєшся малим. Читаєш лекції практично за копійки!

І це говорить жінка, яка жодного дня не працювала?

— Це — не копійки, — зауважив Богдан. — Ти придивилася щось нове в інтернет-магазині? Скільки тобі треба?

— Зараз я кажу не про це. Повернімося до твоїх копійок. Порівняно з приватними клініками твоя зарплатня виглядає саме так.

Богдан промовчав. Слова дружини били в те місце, де вже давно накопичувалося його особисте невдоволення.

— Я не хочу так жити, — сказала вона тихіше. — Поглянь на своїх друзів. Щоправда, колишніх. Вони заробляють стільки, що їм вистачає не тільки на щоденне життя, але й на вартісні квартири, дорогі курорти, потужні автівки та косметологічні операції для дружин. Ми ж постійно рахуємо, відкладаємо, а ти ніби боїшся ризикнути та поміняти роботу. А я не молодшаю!

Дещо з її промови Богдана зачепило.

— Я не боюся, — відповів він жорсткіше, ніж планував.

— Тоді доведи, — Леся розсміялася та вийшла з кухні. У Богдана ж зовсім пропав апетит.

Пізніше того вечора він відкрив ноутбук. За звичкою переглядав новини, в тому числі професійні, коли несподівано натрапив на оголошення — новий медичний центр мав потребу в хірургах його рівня.

Богдан перечитав цю об’яву декілька разів. Пошукав адресу. Він знав цю вулицю, і бачив будівництво здалеку. А ще Богдан чув розмови колег у лікарні, що в цю будову та в сучасне обладнання вклався іноземний інвестор.

Богдан відкинувся на спинку крісла. Замислився.

Це був непоганий шанс щось змінити. І навіть не тому, що цього хоче Леся, тобто, не через гроші, бо Лесі всього завжди буде мало.

Богдан хотів змін, бо доріс до цього. Бо більше не хотів лише викладати й оперувати лише час від часу.

Він довго дивився на екран. Потім відкрив форму подачі резюме. Його руки затрималися над клавіатурою.

Сумніви? Ні, він більше не має часу на сумніви.

Тож Богдан просто почав заповнювати потрібні графи...