17.1

Віола

У ті часи вона ще навчалася.

Іноді Віола навмисно змінювала маршрут після пар, бо йшла не додому, і навіть не в бібліотеку. Віола прямувала до лікарні.

Офіційна версія для батька та усіх решта була — подивитися, як працюють лікарі, та отримати досвід. Однак насправді Віола йшла туди, щоб поглянути на Богдана. Поспостерігати, як він працює.

В операційній Богдан був іншим, і таким він подобався Віолі ще більше.

Це був вже не суворий, малоемоційний та трохи байдужий до чужої думки аспірант з кафедри, який зазвичай відповідав коротко й різко. У стерильному світлі ламп Богдан ставав зосередженим та навіть натхненним.

Зазвичай Віола стояла біля скла оглядового вікна. Вона була у масці та в халаті, намагаючись виглядати просто студенткою, якій цікаво, що робиться за операційним столом. Але сама в цей час ловила кожен його рух.

У Богдана були особливі руки.

Віола жодного разу не бачила, щоб Богдан метушився. Не було зайвих рухів. Спритні чоловічі пальці рухалися філігранно точно, майже економно. Здавалося, що Богдан економив навіть на словах, бо казав лише короткі фрази асистентам.

— Затискач.

— Трохи правіше. Ще.

— Тримай.

Його голос завжди був рівний, без нервових вигуків.

Віола пам’ятала, як одного разу операція затягнулася, бо випадок був складний, і напруга в повітрі відчувалася майже фізично. Асистент помилився. То була ніби незначна дрібниця, але в хірургії дрібниць не буває.

Віола тоді затамувала подих, очікуючи, що буде далі. Мабуть, очікувала не тільки вона. Богдан не підвищив голосу, не розгубився, а просто спокійно виправив помилку. І саме тоді вона вперше серйозно подумала, що Богдан — на своєму місці.  Не в аудиторії, хоча він і там був цікавим, а саме тут.

Світло падало на його профіль, а сірі очі ставали майже сталевими. В них не було жодних емоцій. Лише концентрація.

Віола продовжувала зачаровано на нього дивитися, коли відчула дещо дивне — захоплення і сум водночас. Богдан вже працював у тій площині, до якої їй ще рости та рости. Віола поки що не мала сюди справжнього доступу. Як вони могли перетнутися?

Віола приходила знову і знову, стояла біля панорамного скла, навчалася й дихала його, Богдана, ритмом.

Іноді Віолі здавалося, що він відчуває її погляд. Одного разу Богдан навіть підійняв голову — на секунду, не більше. Їхні очі зустрілися крізь прозоре скло. Тоді Віола відвернулася першою. Навіть більше — втекла…

І ось тепер, стоячи в новій операційній свого медичного центру, вона згадала ті руки. Ту точність, з якою Богдан працював, його внутрішній спокій.

Чи досі він такий самий?

Десять років — це багато. Руки можуть стати впевненішими, а можуть втратити навички.

Віола дивилася на блискучі інструменти й раптом зрозуміла, що хоче знати відповідь. Не як жінка, а як лікар.

Хоча…

Вона чомусь запам’ятала навіть його запах. Це був не одеколон, бо Богдан майже не ними не користувався. Це був запах антисептика — холодний, різкий, чистий. Він ніби в’їдався в повітря навколо Богдана і ставав частиною його шкіри.

Після операцій він завжди знімав рукавички однаково — повільно, вивертаючи навиворіт, щоб не торкнутися зовнішньої поверхні. Цей рух був відпрацьований до автоматизму. А потім був короткий жест, коли Богдан проводив пальцями по зап’ястку, ніби перевіряв пульс, або шукав годинник.

Віола стояла за склом і ловила ці деталі так, ніби вивчала не хірургічну методику, а людину.

Його спина під операційним халатом була абсолютно рівною, а плечі трохи напруженими. У моменти особливого навантаження Богдан трохи нахиляв голову в правий бік. Майже непомітно. Але Віола це помічала.

Коли операція закінчувалася, і команда розслаблялася, Богдан на секунду заплющував очі. Лише на секунду. Ніби відпускав напругу, яку не дозволяв собі показати.

Тоді Віолі здавалося, що це — неабияка сила.

Тепер, згадуючи усе це, вона розуміла — це була не лише сила. Це була відповідальність, яку він носив на своїх плечах.

Віола пригадала, як одного разу після складної операції він вийшов у коридор. Його маска висіла під підборіддям, а волосся було вологе від поту. Богдан притулився до стіни, але не для ефекту, не для глядачів, а просто тому, що людське тіло має межу.

І тоді Віола побачила в ньому не тільки хірурга, а насамперед людину.

Їй хотілося підійти до нього і сказати щось просте. Наприклад «Ви добре працювали». Але вона не наважилася. Віола стояла на відстані. Вона завжди була на відстані. Окрім одного разу.

Однак тепер, в новій операційній, Віола раптом відчула, що давні спогади вже не болять. Вони більше її не ранили.

Змінилося і ще дещо. Якщо так станеться, що Богдан сюди прийде, вона дивитиметься на нього вже не як дівчина за склом, студентка, а як колега.