Глава 17

Віола

Ночували вони з Джеремі у новій квартирі, яку чоловік Віоли для них придбав.

Хоча Віола була втомленою з дороги, спала вона погано. Можливо, ще й тому, що вночі була гроза. А от ранок видався світлий, майже урочистий.

Вони прибули до потрібної будівлі на околиці міста перед початком робочого дня. Джеремі зупинився біля входу до нового медичного центру так, ніби відкривав для Віоли нову сторінку життя. Скло фасаду відбивало весняне небо. Логотип ще пахнув свіжою фарбою.

— Готова? — запитав він з ледь помітною посмішкою.

Віола подивилася на будівлю уважніше. Вона не бачила її завершеною, цільною, лише на фото, в кресленнях, у фрагментах відеодзвінків.

Тепер Віола стояла перед нею, наче сама брала участь в будівництві центру.

— Так, — відповіла вона тихо.

Всередині було світло та просторо. Білі стіни, м’яке освітлення, чистий запах нового обладнання. Не холодна стерильність, а продуманий порядок.

— Ми зробили окремий операційний блок, — сказав Джеремі, ведучи її коридором. — Повністю ізольований з новітньою системою вентиляції. І я наполіг на сучасному лапароскопічному обладнанні.

Віола бачила, який задоволений Джеремі, і раділа разом з ним. Зараз вона слухала його не як дружина, а як лікар.

Коли вони зупинилися біля операційної, Віола зі щирим зацікавленням зазирнула всередину.

— Це значно краще, ніж у нас було в університетській лікарні, — сказала вона чесно. — І навіть трохи краще, ніж у твоїй лікарні в Англії.

Джеремі усміхнувся.

— Я знав, що ти це скажеш.

Вони заходили в кабінети, знайомилися з персоналом. Невелику частину лікарів Джеремі запросив з Англії попрацювати тут стартовий період. Але більша частина — були місцеві спеціалісти, амбітні, хоча й трохи насторожені.

— Це Віола, — представив її Джеремі колективу. — Вона приєднається до команди як лікар-анестезіолог.

Не «моя дружина». Не «співзасновниця». Просто лікар. І в цій простоті було багато поваги.

Після обходу вони зупинилися в кабінеті Джеремі з панорамним вікном на новобудови.

— Колись тут буде гарно, — зауважила Віола і влаштувалась в кріслі поруч з робочим столом.

— Мабуть, — відреагував її чоловік. — Не всі посади зайняті, — сказав Джеремі, сідаючи за свій стіл. — Особливо в хірургічному відділенні.

Віола підійняла брови.

— Не знайшов потрібних людей?

— Можна і так сказати. Я хочу сильного хірурга. Не просто дипломованого, а з характером та любов’ю до справи. Такого, який не боїться складних випадків.

Віола дивилася у вікно, на місто, яке колись їй здавалося замалим.

— Тут точно такі є, — сказала вона.

— Я знаю. Питання лише в тому, чи готові вони вийти за межі звичного і працювати тут.

Віола подумала про університет. Про батькову кафедру. Про операційні, де ще працюють старими методами.

А ще про Богдана.

Ім’я промайнуло в думках несподівано чітко. Ні, Віола не вимовила його. Просто відчула, як минуле знову стало реальним.

— Ми знайдемо потрібних людей, — сказала вона нарешті.

Джеремі дивився на неї уважно.

— Ти вже когось згадала?

Вона витримала його погляд.

— Я поки що не готова відповісти на це запитання. Мені потрібен час.

Джеремі кивнув…