Глава 16

Віола

Першим в її рідні краї поїхав Джеремі. Це й зрозуміло, адже саме він мав все організувати. Віола ж мусила поки що працювати в тій лікарні, де розпочала свій професійний шлях, там, де досі працювали її мама та вітчим.

Олена вже знала, що донька планує повернутися в рідне місто, і це примушувало її сумувати.

Джеремі ж не робив з цієї поїздки події. Він сприймав її як звичайне відрядження, тільки значно довше по часу. Одного ранку він зібрав валізу, перевірив документи, обійняв Кеті й сказав дружині:

— Я поїду трохи раніше. Не люблю вбігати на посадку в останню мить.

Кеті кивнула серйозно, як доросла.

— Тату, тільки не перетвори той ваш медичний центр на щось занадто нудне, — сказала вона.

— Обіцяю додати кольору, — усміхнувся він.

Зазвичай Джеремі всміхався лише своїй доньці. Щодо Віоли, то хоча вони й були рідними людьми, і навіть спали в одному ліжку, пристрасть між ними так і не виникла. Їхні стосунки були рівними. Радше як між друзями, ніж між чоловіком та дружиною. Але це було непогано, бо жоден з них за ці роки не зустрів того, з ким хотів би розділити пристрасть.

Віола дивилася на чоловіка та доньку з дивним відчуттям — ніби їхня історія знову розділяється на дві частини.

Підготовка до відкриття медичного центру зайняла значно більше часу, ніж вони з Джеремі очікували. Минув цілий рік у ритмі перельотів, дзвінків і численних обговорень.

Джеремі постійно та іноді дуже нервово розповідав про дозволи, інспекції та обладнання. А ще про людей, яких він підбирав особисто. Джеремі хотів побудувати центр, який працюватиме за тими ж принципами, що й в Англії — сучасними методиками, прозоро та з повагою до пацієнтів.

— Я не хочу робити це формально, — казав він у відеодзвінках. — Якщо вже щось робити, то по-справжньому.

Віола слухала й відчувала, як скучила за чоловіком, однак в ній прокидалась нетерплячість. Вона давно не була вдома довше ніж на декілька днів. Її приїзди завжди були короткими, втиснутими між постійною роботою, шкільними зборами та особистим життям.

Приїжджаючи до рідного міста, вона бачила батька лише на кухні, де нічого не змінювалося роками. Чула знайомий звук годинника. Пила чай, який він завжди заварював надто міцним.

— Ти довго не затримуєшся, — казав він одне і те саме.

А вона кожного разу виправдовувалася:

— У мене робота. Ти ж сам навчив мене бути відповідальною.

Він кивав. Він завжди кивав. Але в його погляді залишалося щось невисловлене. Віола підозрювала, що він дуже за нею сумує, ось тільки ніколи в цьому не зізнається.

Тепер усе мало бути інакше.

Найважчим виявилося рішення по Кеті.

Вони сиділи за столом у чотирьох — Віола, Олена, Пол та Кеті, і розмова була серйозною. Джеремі був у відрядженні.

— Я, звісно, хочу поїхати з вами, — сказала Кеті. — Я так мало подорожую, а тут нова країна, де живе мій дідусь. Цікаво ж! — Кеті скривилася. — Але тоді мені доведеться змінити школу.

— Доведеться, — кивнула Віола.

— І друзів, — зітхнула донька.

— Друзів теж, — погодилася Віола.

Кеті замовкла. Вона вже не була маленькою. Тепер їй було одинадцять — вік, коли світ тримається на тонких нитках стабільності.

— Я хочу закінчити навчання тут, — сказала вона зрештою і доволі рішуче. — А потім побачимо.

Віола замислилася. Ця думка приходила їй в голову, але розлучитися з донькою надовго вона не наважувалася. З іншого боку, тут донька зможе отримати кращі життєві перспективи. Як же це все важко!

Олена ж одразу сказала:

— Кеті може жити з нами. Це не проблема.

Пол кивнув.

— У неї тут є своя кімната. А ми не дамо їй зіпсувати англійський акцент, — зробив він спробу пожартувати.

Усмішки з’явилися, але всередині у всіх було непросто. Тієї ж ночі Віола довго сиділа біля ліжка доньки.

— Кеті, люба, ти впевнена? — запитала вона тихо.

— Мамо, — Кеті взяла її за руку. — Ти завжди казала, що треба рухатися туди, де ти потрібна. Ти потрібна там, а я поки що тут. Мені було сумно без вас з татком, та й ти сумуєш за дідусем. Але всі ми впораємося.

Віола заплющила очі. Вона ніколи не хотіла, щоб її слова поверталися до неї таким чином.

— Я приїжджатиму, — сказала вона. — Так часто, як тільки зможу.

— Я знаю, мамо…