15.1

Запанувала пауза, під час якої Віолі здалося, що навколо стало ще тихіше.

— У твоєму місті, — продовжив Джеремі. — Невеликий, сучасний. Не філію. Повноцінний медичний центр.

Віола дивилася на свого чоловіка, не кліпаючи.

— Ти зараз серйозно?

— Дуже серйозно, — підтвердив Джеремі.

— Чому ти раніше мені не сказав? — запитала вона розгублено та водночас з певним відчуттям нової радості.

— Бо хотів переконатися, що те, що я бачу, це не просто лише твоя ностальгія. Це важливо, погодься.

— Важливо, — пробурмотіла Віола, а потім вона довго мовчала, розмірковуючи. — То… ти готовий переїхати?

Він усміхнувся ледь помітно.

— Я готовий жити там, де ти дихаєш вільніше.

Її горло стиснулося від почуттів. За десять  років вони стали рідними людьми.

— Сподіваюся, що це не лише через мене? — промовила Віола схвильовано.

Джеремі всміхнувся і взяв її вільну руку у свою долоню.

— Це через нас.

В цю мить Кеті вийшла на терасу босоніж.

— Ви знову серйозні? — запитала вона. — Чому ви завжди такі серйозні? Не хочете подивитися якусь комедію? Я знайду для вас щось сучасне та популярне.

— Ми плануємо змінити світ, — промовив Джеремі, всміхаючись доньці.

— Тільки не намагайтеся поміняти мені школу, — буркнула вона. — Вона мені подобається.

Віола засміялася. Залишила чашку на сходах, підвелася, підійшла до доньки та обійняла її.

— А якщо доведеться? — поцікавилася вона тихо.

Кеті зітхнула, але не відсторонилася.

— Дуже сподіваюся, що ні.

У цю мить Віола усвідомила, що життя готує для неї черговий поворот. Не драматичний і не раптовий, але, здається, неминучий.

Вона більше не була тією дівчиною, яка чекала, що хтось вирішить все за неї. Віола отримала змогу повернутися додому не як з повинною після втечі, а для того, щоб продовжити розпочате.

— Коли усе це буде? — запитала вона Джеремі після того, як Кеті знову увійшла до будинку.

— Коли ти скажеш. Якщо ти готова, тоді…

Віола ще якийсь час дивилася на свого чоловіка, наважуючись. І вперше за багато років відчула той самий нерв, який буває перед зміною. Але тепер він її не налякав.

— Тоді починаємо, — сказала вона.

І в цю мить її рідне місто, яке було так далеко, раптом стало значно ближчим.

* * *

Богдан

За десять років ранки Богдана майже не змінилися. Тож сьогодні він теж прокинувся доволі рано. Не через дітей, бо їх у них з Лесею у них не було, і навіть не через спокій, бо його теж не було. Щоранку Богдан прокидався від напруження, яке накопичувалося роками, наче пил у щілинах.

Тепер у них була нова квартира — простора, сучасна, з великими вікнами й дорогими меблями. Богдан виплачував за неї кредит. Леся любила, щоб усе виглядало бездоганно. Вона вміла створювати гарну картинку — і для гостей, і для соцмереж, і для себе.

Але вранці, коли вона ходила кухнею в халаті, без макіяжу, між ними зазвичай панувало мовчання. Іноді Богданові здавалося, що це зовсім інші жінки — та, що вдома, наодинці, і та, що на сторінках соцмереж.

— Ти знову повернувся пізно, — сказала вона одного разу, навіть не дивлячись на нього.

— Вчора була нарада. Я тебе про неї попереджав, — промовив він, заледве стримуючи роздратування.

— У тебе постійно якісь наради. Ще б це якось збільшувало наш сімейний дохід. А так…

Богдан не відповів. Не тому, що не мав що сказати, просто втомився повторювати одне й те саме.

Їхні сварки не були гучними. Вони були виснажливими. Починалися з дрібниць — забутий дзвінок, невчасна вечеря, не той тон, і раптом переходили в головне.

— Я знаю, я тобі не потрібна. Ти зі мною тільки тому, що впертий, — сказала Леся якось, стоячи в коридорі з валізою. До речі, вже не вперше.

— Це не так, — Богдан спробував бути спокійним та розважливим.

— Тоді чому я почуваюся зайвою у власному шлюбі?

Він мовчав, бо це було пряме звинувачення. Але це мовчання завжди дратувало Лесю більше за будь-які слова.

Тоді Леся виходила з квартири, голосно стукаючи дверима. Не назавжди, щоб лише погуляти та «подумати». Вона йшла до подруги, до батьків, ночувала в готелі, а, як правило, за тиждень поверталася втомленішою, проте спокійнішою.

— Я не хочу розлучення, — казала вона. — Я хочу, щоб ти був зі мною.

Він був. Фізично — завжди. Емоційно — ні.

Вони намагалися порозумітися і навіть ходили до психолога. Обіцяли одне одному все почати заново. Але між ними ніби не вистачало головного — тієї внутрішньої тиші, в якій двоє можуть мовчати й не відчувати порожнечі.