Глава 15

Віола. Десять років потому

Десять років минуло, як один день. Відбулося дуже багато різних подій. Навіть ранки змінилися до невпізнанності.

Тепер Віола прокидалася не від тривоги за себе і не від думок про завтрашній день. Вона прокидалася від будильника Кеті, яка щоранку натискала на «ще п’ять хвилин» і бурмотіла щось крізь сон. У цьому бурмотінні було стільки життя, а ще милих та близьких серцю моментів, що Віола щоразу затримувалася біля ліжка доньки, щоб зайвий раз нею помилуватися.

— Кеті, якщо ти зараз не встанеш, я з’їм твій тост, — повідомила Віола, прямуючи з кімнати. Їй теж потрібно збиратися на роботу.

— Це шантаж, — пробурчала донька, перевертаючись на інший бік. — І ти не пустиш мене в школу голодною, — додавала вона впевнено.

Віола усміхнулася. Темне волосся Кеті розсипалося по подушці — густе, трохи неслухняне. Батькове. Очі у Кеті її, Віоли, а от впертість точно дісталася не від неї.

У кухні вже пахло кавою. Джеремі стояв біля вікна, зосереджений, як завжди. Він майже повністю посивів. Принаймні, тепер срібного волосся було значно більше, ніж десять років тому. Нещодавно йому виповнилося п’ятдесят, що вони та відмітили усім своїм дружним лікарняним колективом.

Однак усе це не робило Джеремі старшим. Він виглядав як мудрець, яким насправді й був.

— Добрий ранок, моя люба лікарко, — сказав він, не обертаючись.

— Добрий ранок, містере власнику лікувальної імперії, — відповіла Віола.

Вони іноді так жартували, проте у його лікарні вона насправді була не «дружиною». Віола була лікаркою. І це він наполіг на тому, щоб так було в той день, коли затвердив її на цю посаду.

Їхня лікарня теж змінилася за ці роки. Розширилася, стала відомою, впізнаваною. Але для Віоли найважливішим було інше. Вона більше не відчувала себе тут чужою — ані в країні, ані в місті, ані в лікарні.

Та все ж перші роки в цьому місті були складними. Віолі прийшлося доводити більше, ніж іншим, бути кращою за інших, не дозволяти собі помилок і, що дуже важливо, справді їх не робити. Її іноді сприймали як «привілейовану», що зовсім не дивно. Адже її чоловік — власник лікарні. Тож Віола працювала удвічі більше, щоб довести, що вона тут по праву.

Тепер до Віоли стояла черга пацієнтів, але вона продовжувала навчатися та дбати про свою репутацію.

— Сьогодні передбачається складний день? — запитав Джеремі, подаючи їй чашку з кавою.

— Двоє планових пацієнтів, і ще один прийде на прийом вперше. Поки що не знаю, що від нього очікувати, — відповіла вона, відпиваючи кави. — А в тебе?

— Перемовини з інвесторами. Потім спільний обід. Сподіваюся заїхати в лікарню, якщо вийде.

Віола кивнула. Це був просто звичайний ранок, просто звичайне життя.

Ніби все було гаразд, але Віола почала ловити себе на тому, що все частіше та довше дивиться у вікно. Раніше вона не дозволяла собі відволікатися. А ще затримується поглядом на фотографії батька, яка стояла в її кабінеті. І що важливо — думає українською, навіть коли говорить англійською без акценту. Віола так довго від цього відвикала, і ось знову.

Десять років — це ніби багато, але водночас — майже нічого.

Віола почала сумувати, але не одразу це помітила. Вона не плакала. Її ностальгія була дорослою — тихою та глибокою. Вона сумувала за рідним містом, де вулицями біля рідного дому та університету. А ще за батьком, який ніколи не був надто емоційним, але завжди був поруч.

Вони розмовляли з ним раз на тиждень. Переважно про роботу, про Кеті, про погоду. Батько ніколи не розпитував про свою колишню дружину, не цікавився, чи Віола щаслива. Але, як завжди. Уважно слухав.

— Тату, ти мав би побачити, як Кеті сперечається з учителями, — сказала вона якось. Це Віолу обурювало, та водночас вона відчувала гордість за свою сміливу доньку.

— У неї є з кого брати приклад, — сухо відповів батько.

Тоді Віола розсміялася.

Проте одного вечора, коли Кеті заснула, Віола сиділа на терасі їхнього чималого будинку й дивилася, як повільно темніє небо, а повз місяць пролітають хмарки. Джеремі вийшов до неї з двома чашками чаю і всівся поруч.

— Ти знову про щось думаєш, — сказав він.

— Не виходить інакше, — зізналася Віола.

Джеремі подав їй чашку, і вона обережно взяла її до рук.

— Про що цього разу? — поцікавився уважно, як завжди.

Вона відповіла не одразу.

— Про дім. Про батька.

Джеремі лише кивнув.

— Ти сумуєш за минулим, — констатував він тихо.

— Так.

— Хочеш поїхати?

— Не просто поїхати, — вона зітхнула. — Я хочу бути там довше, ніж на два тижні відпустки.

Деякий час Джеремі дивися вперед, а не на неї.

— Я давно про це думаю, — сказав він нарешті.

Віола повернула до нього голову.