Глава 14

Віола

Ранок її весілля був тихим.

Не надто урочистим, не святковим у звичному сенсі, а просто світлим. Небо над містом стояло світло-сіре, майже прозоре, ніби хтось обережно змив з нього зайві барви, залишивши тільки спокійні та врівноважені.

Віола прокинулася дуже рано і довго слухала власне дихання. Її рука мимоволі лягла на живіт, і це був вже звичний для неї жест. Вона вже звикла до свого стану, наскільки це було взагалі можливо.

Але сьогодні вона виходила заміж, і це було для неї щось зовсім нове. Виходила не за мрію, і навіть не за юнацьке кохання. Віола виходила за чоловіка, який дивився їй в очі й не відводив погляду.

Вона не нервувала. Усередині не було метушні, а лише тиха зосередженість, наче перед важливою операцією, де кожен рух має значення.

Мама зайшла до кімнати Віоли без стуку.

— Не спиш? — поцікавилась вона тихо.

— Вже ні, — замислено відреагувала Віола.

Олена підійшла ближче, сіла на край ліжка. Похитала головою і якось трохи сумно всміхнулася.

— Ти така спокійна.

— Я не спеціально. Просто… такий настрій.

— Я боялася, що ти будеш переживати та сумніватися, — зауважила мама.

Віола теж усміхнулася.

— Я сумнівалася. Але це було раніше. Сьогодні вже ні…

Трохи пізніше Віола зробила легкий макіяж та скрутила волосся у вузол. Її весільна сукня була дуже простою. Світла, без мережива, без зайвих деталей, і навіть не довга. Таку запросто можна одягнути на будь-який захід. Сьогодні Віола не хотіла виглядати як наречена з обкладинки журналу. Вона хотіла виглядати як жінка, яка знає, що робить, і впевнена у своєму майбутньому.

У невеликій залі мерії було лише декілька людей — мама, Пол, двоє свідків, колеги батьків Віоли, і звісно ж Джеремі.

Він стояв біля вікна у темному костюмі, трохи напружений, але зібраний. Коли Джеремі побачив свою наречену, його погляд змінився. Він ніби пом’якшав і зрадів.

Віола підійшла ближче, стала поруч.

— Ти прекрасна, — сказав він тихо.

— Дякую, — відповіла вона. — Мені приємно це чути.

— Це добре. Для нас обох добре.

Церемонія тривала недовго. Сухі формулювання, офіційні фрази, підписи. Але в цій сухості була дивна глибина.

— Ви берете…

— Так.

Усе це без пауз, без гри на публіку.

Коли Джеремі підписував документи, його рука не тремтіла. Він підійняв голову й подивився на Віолу так, ніби підтверджував не документ, а власне рішення.

Після церемонії вони вийшли на вулицю. Повітря було свіже, легкий вітер торкався волосся. Добре, що вона скрутила волосся у вузол.

— І що тепер? — тихо запитала вона у Джеремі.

— Тепер будемо жити, — відповів він.

Він обережно торкнувся її живота. Не показово. Інтимно.

— Я не знаю, яким буду батьком, — сказав він вкотре. — Але я буду.

Вона подивилася на нього довго. І вперше дозволила собі відчути не просто вдячність, а надію, що між ними все складеться як треба.

Святковий весільний обід зробили в ресторані. Він не був казковим та пишним, але в ньому було те, що пам’ятається довше за феєрверки — відповідальність, обрана добровільно.

І коли ввечері вони залишилися удвох, без гостей і формальностей, Віола зрозуміла, що тепер для неї знову починається нове життя.

Богдан

Його ранок почався з шуму. Телефон дзвонив безперервно. Повідомлення сипалися. Леся ходила їхньою спільною квартирою швидко, різко, трохи нервово. Вона збиралася їхати в салон, де на неї вже очікували візажист та перукар.

— Ти бачив краватку? — поцікавилась несподівано.

— На стільці.

— А букет уже забрали?

— Так. Привезу на розпис.

Богдан дивився у дзеркало і намагався впізнати себе. Костюм сидів бездоганно. Волосся акуратно вкладене. Усе було так ідеально, що аж до оскомини.

— Ти щасливий? — знову запитала Леся, поправляючи йому лацкан.

— Так, — сказав він те, що від нього чекали. Він говорив це достатньо впевнено, щоб вона не сумнівалася.

Леся поцілувала його в губи та всміхнулася.

— Зустрінемося на церемонії.

Вона дивилася на нього так, ніби боялася, що він не приїде...

Зала була світлою, прикрашеною квітами. Гості усміхалися, фотографи просили стати ближче, родичі витирали сльози.

Богдан навіть всміхнувся, коли його наречена встала поруч. Вона справді була дуже гарною.

Коли прозвучали слова присягання, він повторював їх чітко. Не плутався. Не зупинявся.