Глава 13

Віола

Джеремі не телефонував вже два дні.

Віола не рахувала годин, не перевіряла безперервно телефон, але тиша між ними була відчутною. Не образливою, ні, просто важкою. Наче перед грозою, яка ще не почалася, але повітря вже стало густішим. Мабуть, дарма вона йому розповіла про вагітність. Але, з іншого боку, він все одно б дізнався.

Тож Віола продовжувала жити своїм звичайним життям. Ходила на заняття. Писала конспекти. Слухала Меріам, яка жартувала про складні терміни. Навіть усміхалася. Її життя не зупинилося через дві смужки на тесті.

Увечері вона сиділа біля вікна й думала не про Джеремі та навіть не про Богдана, а про себе. Про те, як дивно змінюється внутрішній центр ваги, коли ти знаєш, що відповідаєш не лише за себе. Це, мабуть, були найчіткіше відчуття.

Проте коли пролунав дзвінок у двері, Віола вже знала, хто прийшов.

Джеремі стояв на порозі зі своїм звичним зосередженим обличчям, але очі були іншими — темнішими, рішучими.

— Можна? — поцікавився так, наче лише вчора звідси вийшов.

— Так, звісно.

Вони влаштувалися на кухні. Мама та вітчим були на роботі, і в будинку стояла тиша, яка не заважала розмовляти про важливе.

Джеремі не почав одразу зі слів. Він довго дивився на свої руки. Віола теж його не квапила. Цей чоловік нічим перед нею не завинив, тож щоб він не сказав, Віола це прийме.

— Я багато думав, — сказав він нарешті.

— Я теж, — відповіла Віола.

Джеремі підійняв на неї погляд.

— Я не хочу приймати рішення зі страху втратити нашу дружбу. Водночас не хочу робити удавати, що нічого не сталося.

Віола мовчала. Вона не знала, що на таке відповісти.

— Ти сказала, що нічого від мене не очікуєш. Але… я очікую дечого від себе. — Повітря несподівано стало щільним. — Ти вже знаєш, що я не можу мати дітей, — сказав він тихо. — Я жив з цим роками. Звик. Прийняв. Але коли ти розповіла про свою вагітність… Я зрозумів, що це було про вибір. Мій вибір.

Віола відчула, як у грудях щось стиснулося.

— Я не прошу тебе ні про що…

— Я знаю, — перебив він м’яко. — Саме тому я тут.

Джеремі знову зробив паузу.

— Я хочу, щоб ти стала моєю дружиною. — Як відреагувала на це Віола? Вона просто дивилася на нього уважно, ніби намагаючись розібрати кожне слово. — Це не імпульс, — продовжив він. — І не жалість. І не страх самотності. Це рішення. Я хочу бути поруч з тобою. І я хочу визнати цю дитину.

Тиша стала майже фізичною.

— Ти розумієш, що це означає? — тихо запитала вона.

— Так. Юридично — я буду батьком. Емоційно — я вже приймаю відповідальність. Я не знаю, яким батьком буду, але я знаю, що буду у твоєму житті стільки, скільки буде потрібно.

Її очі наповнилися вологою, але вона не дозволила сльозам пролитися.

— Чому? — прошепотіла Віола. Вона вже налаштувалася, що виховуватиме дитину сама. А тут така пропозиція…

Він усміхнувся, трохи втомлено, але щиро.

— Бо я втомився жити обережно, лише для себе. Ну і для лікарні. Хочеться чогось особистого.

Віола довго мовчала. На диво всередині неї не було бурі. Лише спокійна перевірка, чи їй не брешуть. Чи не брешуть вони обидва.

— Я не хочу, щоб ти одружувався зі мною лише через дитину, — сказала вона нарешті.

— Я одружуюся з тобою не через дитину, — відповів він. — Я одружуюся з тобою, бо не хочу спостерігати, як ти зникаєш з мого життя. — Ці слова вдарили несподівано сильно. — Я не обіцяю тобі ідеального життя, — додав Джеремі. — Але обіцяю бути поруч. І якщо колись ти зрозумієш, що хочеш іншого, я не триматиму тебе силоміць. Я просто не можу втекти зараз і залишити тебе в такій ситуації.

Віола випросталась.

— Це контракт? — запитала вона тихо.

— Це вибір.

Віола підійшла до Джеремі та поклала його руку на свій живіт. Жест цей був ще обережний, але вже не випадковий.

— Тоді зробімо його разом, — сказала вона.

Він видихнув, ніби щойно вийшов з темного коридору.

— Так.

Вони навіть не поцілувалися. Можливо, для цього ще не прийшов час. Не було пафосу, не було красивих жестів. Лише двоє дорослих людей, які підписали невидиму угоду — не про романтику, а про відповідальність.

Пізніше, коли Джеремі пішов, Віола довго сиділа в тиші. Вона не відчувала ейфорії. Просто з’явилася дивна впевненість в майбутньому.

* * *

Мама повернулася додому пізніше, ніж зазвичай. Вона була помітно втомлена, з легкою складкою між бровами, яка з’являлася після насиченого робочого дня. Мама зняла жакет, поставила сумку на стілець, поглянула на доньку, яка спостерігала за нею біля одвірка, і одразу зрозуміла, що щось сталося.