Глава 12

Джеремі

Джеремі не пішов одразу. Він ще якийсь час сидів у кав’ярні після того, як Віола пішла, дивився у вікно і не бачив нічого з того, що відбувалося зовні. Люди проходили повз вулицею, хтось сміявся, хтось поспішав, а він ніби залишався всередині себе — у просторі, де слова вже були сказані, але ще не встигли осісти.

Джеремі відчував, що ця розмова вже змінила усе. Навіть якщо вони більше ніколи не побачаться.

Вагітна.

Це слово не викликало в ньому ані радості, ані гніву. Воно виглядало як виклик. Як дзеркало, в яке довелося подивитися без можливості відвернутися.

Джеремі давно навчився жити з думкою, що дітей у нього не буде. Не тому, що змирився легко, а тому, що інакше не зміг би жити взагалі. Він пройшов через етапи — заперечення, злість, порожнечу, глуху заздрість до чужих родин. А потім просто вибудував інше життя. Змістив акценти. Знайшов сенси там, де міг.

І тепер це життя захиталося, бо Віола якось зуміла залізти йому під шкіру.

«Вона нічого не просить. Вона просто сказала правду. Ми ж друзі», — повторював він собі.

Саме це й било найболючіше. Якби Віола шукала опори, якби дивилася на нього з очікуванням, усе було б простіше. Він міг би відступити, пояснити, виставити межі. Але вона не просила. Вона поводилася доросло, і цим знімала з нього всі зручні виправдання, чому її вагітність не має його торкатися. Це ж не його дитина. Однак саме ця дитина може покласти край їхнім зустрічам.

Джеремі вийшов з кав’ярні та довго йшов містом. Без мети. Без маршруту. Лише щоб рухатися. Усередині підіймалося старе, добре знайоме відчуття — страх бути покинутим. Не сьогодні. Не зараз. А потім. Коли Віола народить. Коли зрозуміє, що Джеремі не той, хто може дати їй щось більше, ніж розмови.

Вдома він сів у крісло і довго сидів у темряві. Не вмикав світло. Не телефонував. Уперше за багато років він дозволив собі не знати, що робити далі.

Віола

Віола повернулася додому пізно. Вона була дивно спокійною. Не тому, що все стало на свої місця. Навпаки, все ще більше заплуталося. Але Віола мусила сказати Джеремі правду. І цього було достатньо на сьогодні.

У кімнаті було тихо. Вона сіла на ліжко і поклала руку на живіт. Цей жест був ще не усвідомлений, майже інстинктивний. Проте Віолі не потрібно було часу, щоб ухвалити рішення. Вона знала його ще до того, як вимовила вголос.

Вона буде народжувати.

Це був не виклик комусь і не спроба щось довести. Просто Віола відчувала, що в іншому випадку не зможе жити в мирі з собою. Це рішення було не героїчним. Воно було простим і важким водночас.

Віола не знала, як складеться її життя далі. Не знала, хто буде з нею поруч на шляху, який вона починала, але вперше за довгий час майбутнє не лякало її. Воно було невідомим, але реалістичним, як дитина, яку вона планує народити.

Наступного дня Віола зважилася на розмову з мамою.

Олена вислухала її мовчки. Не перебивала і не охала. Її обличчя змінювалося повільно — від здивування до глибокої зосередженості. Вона навіть не запитала «хто батько». Це було важливо і свідчило не лише про любов, але й про повагу.

— Ти впевнена? — запитала мама нарешті. — Впевнена, що усе це тобі потрібно?

— Так, — відповіла Віола без паузи.

Олена зітхнула. Сіла навпроти.

— Це буде непросто, — сказала вона. — Дуже. Ти ж навчаєшся, а я працюю.

— Я знаю.

— Але… Якщо ти так вирішила… — додала мама тихіше. — Я буду поруч. Незалежно від усього. Ми впораємося з цим усім.

Віола кивнула. У горлі защеміло, але сльози так і не пішли. Це була не та розмова, де плачуть. Це була розмова, після якої дорослішають остаточно.

Вони обійнялися і довго сиділи без слів.

Тієї ночі Віола довго не могла заснути. Вона думала про все — про Богдана, який залишився частиною минулого; про Джеремі, який і сам стояв на межі власних страхів; про себе — нову, ще не зовсім знайому, до якої треба звикати.

Віола не знала, що буде далі, але більше не хотіла ховатися — ані від життя, ані від відповідальності, ані від кохання. Якщо їй пощастить її зустріти.

Десь у цій тиші, між думками й темрявою, Віола вперше відчула не страх, а спокійну впевненість.

Її життя не зламалося. Воно просто пішло іншим шляхом.

Богдан

Богдан прокинувся набагато раніше, ніж спрацював будильник. Так було вже декілька тижнів поспіль. Сон більше не тримав його до ранку. Він відпускав серед ночі, залишаючи з думками, які не хотіли замовкати.

Поруч спала Леся. Вона лежала на боці, підібгавши ноги, ковдра сповзла з плеча. Все — як завжди. Уві сні її обличчя було м’якшим, спокійнішим, ніби всі ті слова, всі претензії та напівмовчазні образи існували лише вдень.

Богдан дивився на неї й намагався відчути те, що мав би відчувати. Вдячність. Тепло. Впевненість. Але всередині була лише рівна, суха тиша.