Глава 11

Віола. Нове знання

Спершу Віола не надавала їхнім зустрічам жодного особливого значення. Їй просто було цікаво. Вона навіть ловила себе на тому, що внутрішньо знецінює їх — називає випадковими, зручними, майже побутовими. Кава після занять. Коротка прогулянка. Розмова, яка закінчувалася рівно тоді, коли починала ставати надто особистою.

Віола переконувала себе, що це просто частина нового життя. Що в Англії так заведено — розмовляти, не поспішаючи, не прив’язуючи слова до зобов’язань. І що Джеремі — просто людина, з якою їй несподівано легко. Однак ця легкість була оманливою.

Віола думала про Джеремі частіше, ніж дозволяла собі визнавати. Не нав’язливо, радше фоном. Він з’являвся у думках тоді, коли вона сиділа в бібліотеці й робила нотатки. Коли йшла містом і раптом виникало бажання звернути в ту кав’ярню, де вони сиділи востаннє. А ще коли вона чула запах кави й згадувала, як Джеремі морщився, якщо вона була надто гарячою.

Віолу лякала не різниця у віці. Вона лякала б, якби Джеремі намагався бути молодшим, ніж є. Але він не намагався. Він був спокійним у своєму віці, у своїй самотності, у своєму житті. І саме це чіпляло сильніше, ніж будь-яка показна харизма.

Джеремі не дивився на неї як на дівчинку, та водночас не акцентував увагу на ній, як на жінці. Він розмовляв з нею так, наче вона була цікавою особистістю.

Одного разу Віола упіймала себе на думці, що чекає на його повідомлення. Не щохвилини, не нервово, але чекає. І це усвідомлення змусило її зупинитися посеред вулиці, ніби вона раптом вийшла за межу, яку не планувала переходити.

Невже вона знову починає фантазувати про те, що не треба, і прив’язуватися?

Це було б несправедливо — до себе, і до нього теж. Віола нічого від нього не вимагала. Джеремі нічого не обіцяв. Але між ними з’явився особливий простір, у якому хотілося бути.

Віола не ділилася цим з мамою. Не тому, що приховувала. Просто не могла підібрати слова. Мама ні про що не розпитувала, проте було помітно, що вона щось підозрює. Але вона вміла чекати.

Несподівано Віола почала відчувати зміни, цього разу у своєму тілі. Воно почало поводитися дивно. Не одразу. Радше поступово. Спершу з’явилася втома, якої Віола не могла пояснити. Потім — легка нудота зранку, яку Віола списувала на каву. Збився цикл, але вона якось не звернула на це увагу. Занадто багато нового сталося в її житті, занадто багато змін.

Звісно, вона була майбутнім лікарем, але водночас і живою жінкою, яка не хотіла робити поспішних висновків.

Думка про можливу вагітність не прийшла одразу як страх. Вона радше крутилася десь на периферії свідомості, торкалася, але не затримувалася. Віола вміла не думати про те, що могло боліти. Вона навчилася цього ще раніше.

Але одного вечора, коли Віола поверталася додому й ішла повільно, без музики у вухах, ця думка раптом зупинила її.  Вона не вдарила, не налякала, просто з’явилася — спокійна, ясна, майже буденна.

А якщо…

Віола злякалася не самої можливості народити. Її лякало інше — ім’я, яке виникало майже щоразу, ще до того, як вона встигла його зупинити.

Богдан.

Вона давно не думала про нього по-справжньому. Не з болем, не з образою. Він залишився десь у минулому — як незакрита книга, яку вона так і не повернула на полицю. І тепер він раптом повернувся не спогадом, а фактом.

Віола зупинилася на вулиці, ніби хтось поклав їй руку на плече.

Вона згадала той вечір. А потім тишу. Порожнечу. Погляд Богдана, у якому не було місця для неї. І те, як легко він пішов далі. Без неї.

Її пальці мимоволі стиснулися.

«Він не має знати», — подумала вона чітко. Не тому, що хотіла щось приховати. А тому, що це більше не було його життям. Це було її тіло. Її вибір. Її відповідальність.

І водночас усередині підіймалося інше — щось дуже людське, майже беззахисне. Питання, на яке не існувало правильної відповіді.

А якби він тоді…

Віола різко зупинила цю думку. Вона знала, що «якби» — найнебезпечніше слово. Воно нічого не змінює, лише краде сили.

Віола довго стояла в аптеці, дивлячись на полиці. Купувала тест, ніби це щось абсолютно звичайне. Не було ані паніки, ані тремтіння в руках, лише внутрішня зосередженість.

Вдома вона зачинилася у ванній і довго дивилася на маленьку коробку, перш ніж відкрити її. У цю мить Віола думала не про Богдана і не про Джеремі. Вона думала про себе. Про те, що її життя вже ніколи не буде таким, як раніше — незалежно від результату.

Дві смужки з’явилися швидко, тож сумнівів більше не залишилось.

Віола сіла на край ванни та притулилася спиною до холодної плитки. Вона дивилася на тест і не плакала, але й не усміхалася. Їй треба було звикнути до думки, що вона — вагітна.

Першою її реакцією був не страх, а дивне, майже фізичне відчуття відповідальності. Ніби всередині неї вже хтось тихо постукав і попередив «Я вже тут».

Віола згадала про Богдана. Це була його дитина, але зараз здавалося, що не його. Богдан уже давно залишився по той бік її життя.