Глава 10

Віола, навчання і кава

Навчання затягувало Віолу  у свої тенета поступово, на щастя, без різких рухів. Не так, як удома, де викладачі були дуже вимогливими. Віола справлялася, але постійно відчувала напругу та відповідальність. Тут, в Англії, її ніби запрошували зайвий раз подумати, спробувати та навіть помилитися. Вона постійно ловила себе на тому, що більше не боїться підіймати руку. Голос уже не тремтів, коли Віола відповідала. Англійська ще не була ідеальною, але вона вже починала нею міркувати.

Аудиторії були світлими, з великими вікнами. Студенти сиділи як хотіли — хтось закинув ногу на ногу, хтось пив каву просто під час лекції. Це спершу здавалося Віолі нечемним, але з часом вона зрозуміла, що  тут поважали не форму, а суть, твої прагнення.

Віола познайомилася з декількома однокурсниками. Найбільше — з дівчиною на ім'я Міріам, яка постійно сміялася і не соромилася зізнаватися, що чогось не знає.

— Якщо не питати, — казала Міріам, — то так і помреш дурною. А я ще не готова.

Віола сміялася разом із нею, і цей сміх був легким, без якогось спеціального підтексту.

Був ще Том — високий, трохи незграбний, але уважний до деталей. Він завжди носив із собою термос і ділився кавою з усіма охочими.

— Ти з України? — запитав він якось.

— Так, — трохи насторожено відповіла Віола.

— У вас, кажуть, дуже сильна медична школа, — тим часом зауважив Том.

— Сильна, — кивнула Віола. — Просто… інша.

Це слово «інша» вона вживала тепер часто. Воно стало для неї ключем до всього нового.

Після занять Віола любила ходити містом. Без маршруту. Вона вчилася дивитися навколо не як туристка, а як людина, що тут живе. Запам’ятовувала вивіски, запахи, звуки. Віола знайшла маленьку пекарню, де завжди приємно пахло ваніллю та корицею. А ще маленький парк, де літні чоловіки годували голубів. Пригледіла кав’ярню на розі, повз яку проходила щодня, але все не наважувалася зайти.

Того дня вона йшла швидко, бо починався дощ. Він був легкий, англійський, майже ввічливий. Віола зупинилася під навісом і саме тоді почула знайомий голос.

— Віоло?

Вона обернулася. Джеремі стояв за декілька кроків від неї. Мабуть, теж ховався від дощу. Він був без піджака, ніби щойно вийшов з роботи на хвилинку та збирався повернутися.

— Доброго дня, — сказала вона, трохи здивовано. — Не очікувала вас тут побачити.

— Я теж, — усміхнувся він. — Але це місто любить дарувати випадкові зустрічі.

Він подивився на небо, потім на неї.

— Ви кудись поспішали?

— Ні, — відповіла Віола після паузи. — Уже ні.

— Тоді, можливо, складете мені компанію? — запитав він. — Я знаю тут одну кав’ярню. Люблю каву і розмови без поспіху.

Вона вагалася лише секунду.

— Добре, — сказала вона рішуче. — Чому б і ні.

Кав’ярня виявилася затишною, з темним деревом і м’яким світлом. Джеремі замовив еспресо, Віола — капучино.

— Ви швидко звикаєте, — сказав він, коли вони сіли. — Скоро виглядатимете як місцева.

— Я стараюся, — відповіла Віола. — Мені важливо не просто вчитися, а жити тут.

— Це правильний підхід, — кивнув Джеремі. — Багато хто приїжджає сюди лише за дипломом.

Віола зробила ковток кави.

— А ви? — запитала вона. — Ви завжди знали, чого хочете?

Він усміхнувся трохи іронічно.

— Ні. Я починав як звичайний студент-медик. Шляхетна професія, як не крути. Проте я рано зрозумів, чого не хочу. Не хотів працювати в системі, де люди — це цифри. Тому створив свою лікарню.

— Це… складно, — сказала Віола.

— Так, — погодився Джеремі. — Але складне — завжди цікавіше. Ти ж теж таке любиш?

Він запам’ятав.

Вона уважно слухала його оповідки про лікарню. Їй подобалося, що він не хизується. Говорить спокійно, без пафосу.

— Ви ще дуже молоді, — сказав він раптом.

— Що є, то є, — відповіла вона рівно.

— Але у вас уже є внутрішня сила, — додав він. — Вона з’являється після важливих рішень.

Віола відчула, як щось у ній відгукнулося.

— Я дещо… втратила, — сказала вона після паузи.

— Усі, хто щось знаходить, спершу дещо втрачають, — зауважив Джеремі. — Питання лише в тому, чи готові вони йти далі.

Вони говорили довго. Про навчання. Про медицину. Про різницю між мрією і професією. Час минав непомітно.

Коли вони вийшли надвір, дощ уже скінчився.

— Я радий, що ми поговорили, — сказав Джеремі.

— Я теж, — відповіла Віола.

— Можливо, повторимо? — запитав він. — Без зобов’язань. Просто кава і розмова.