Глава 9

Віола. Нові обличчя

Віола звикала до Англії повільно, бо була не з тих, хто одразу закохується в нове місце. Вона придивлялася, прислухалася, дозволяла місту торкатися себе дрібницями. Що це за дрібниці? Ранковий туман, який надовго зависав між старими будинками. Несподіваний для Англії запах кави на розі вулиці, де вона тепер мешкала. Спокійні обличчя людей, які, задавалося, зовсім нікуди не поспішали — і водночас всюди встигали.

Поки що все це Віолу дивувало, але цілком можливо, що з часом вона звикне.

Віола жила з мамою та її чоловіком у невеликому, але світлому будинку неподалік лікарні. Вранці всі троє виходили майже разом, тільки йшли в різні боки. Це було дивно та приємно водночас — відчувати себе частиною чийогось усталеного життя. З батьком так не виходило, бо він завжди поспішав якнайшвидше вийти з дому, щоб дістатися університету та зануритися в роботу.

Пол, другий чоловік її мами, виявився зовсім не таким, яким Віола його уявляла. Не холодним і не надто балакучим англійцем, а доволі уважним, трохи іронічним, із м’яким почуттям гумору чоловіком.

— Отже, ти і є та сама Віола, — сказав він за сніданком ще у перший день, уважно розглядаючи її поверх чашки кави. — Мама постійно про тебе згадує. Розповідає про твої дитячі витівки.

— Сподіваюсь, нічого страшного? — обережно поцікавилась Віола. Вона трохи переймалась через свою англійську.

— Навпаки, — усміхнувся Пол. — Твоя мама завжди говорила про тебе так, ніби ти щось дуже крихке і дуже сильне одночасно. Твоя мама дуже тебе любить.

Олена пирхнула.

— Поле, не починай.

— Я просто констатую факт, — знизав плечима її чоловік. — До речі, якщо тобі знадобиться допомога з університетом чи практикою, кажи. Тут усе трохи інакше, ніж ти звикла.

Віола кивнула. Їй подобалося, що Пол не ставив зайвих запитань і не намагався бути ближчим, ніж дозволяли обставини. Вона відчувала себе поруч з ним спокійно. Без напруги…

У приватній лікарні, де працювала її мама та Пол, Віола бувала часто — спершу просто забігала до мами, щоб разом пообідати, а потім почала затримуватися довше. Їй було цікаво спостерігати, як тут працюють лікарі. Усе було інакшим, ніж вдома — і ритм, і спілкування, і навіть ставлення до пацієнтів. Воно було стриманішим, але теж уважним.

— Ти дивишся так, ніби порівнюєш, — зауважила якось Олена.

— Так і є, порівнюю, — чесно сказала Віола. — І… вчуся.

— Це добре, — кивнула мама. — так ти швидше адаптуєшся.

Через декілька тижнів Пол ніби між іншим, повідомив:

— У п’ятницю ми з мамою йдемо до ресторану. Святкуватимемо день народження власника клініки. Якщо хочеш, можеш піти з нами.

— Я? — здивувалася Віола. — Але ж там, мабуть, будуть тільки ваші колеги.

— Переважно, але не тільки вони. Тут усе трішки не так, як ти звикла, — усміхнувся Пол. — Гадаю, що тобі корисно бачити людей, які створюють такі місця, як наша лікарня. І не хвилюйся, це не офіційний прийом. Власник лікарні не любить зайвого пафосу.

Віола вагалася. Їй не дуже хотілося йти на світський захід. Вона і вдома таке не полюбляла. Але водночас Віола відчула знайоме, десь у животі, поколювання цікавості.

— Добре, — сказала вона нарешті. — Я піду.

В невеличкому закладі було шумно і затишно. Все справді відбувалося без надмірного пафосу, але з відчуттям достатку і впевненості. Присутні сміялися, розмовляли, легко переходили з теми на тему. Віола ж трималася поруч з мамою, спостерігала та уважно слухала. А потім, трохи з запізненням, з’явився той, заради кого всі зібралися.

— Он він, — тихо сказала Олена, кивнувши в бік чоловіка, навколо якого зібралося декілька людей. — Джеремі.

Віола повернула голову. Це був високий, вже з трохи сивим волоссям, у сірому костюмі без краватки чоловік. Він виглядав людиною, яка добре знає, чого хоче від життя. Попри це Джеремі легко та невимушено сміявся, коли йому вручали подарунки.

— Йому сьогодні сорок, — додала мама. — І він це не приховує.

— Виглядає впевнено, — сказала Віола. — І старшим за свій вік.

— Він таким і є, — втрутився Пол. — Рідкісне поєднання — хірург і підприємець, який не забув, як усе починав і задля чого.

Вони підійшли ближче. Пол привітав Джеремі першим, потім представив Олену, а тоді — Віолу.

— Це моя падчерка, — сказав він. — Вона навчається у нашому місті медицині.

Джеремі перевів погляд на Віолу. Дивися радше не оцінювально, а уважно.

— Приємно познайомитися, Віоло, — сказав він. — Ви обрали непростий шлях.

— Мені подобається… непросте, — відповіла Віола, сама не знаючи, чому сказала саме так.

Джеремі усміхнувся.

— Це хороша відповідь. Більшість людей бояться складного, а потім дивуються, чому їм нудно жити.

Але на цьому розмова не завершилася. Спершу Джеремі розпитав про навчання, потім вони побалакали про різницю між системами, і про те, як важливо не втрачати цікавість. Джеремі слухав уважно, не перебивав, ставив точні запитання. Віола ловила себе на тому, що їй легко з ним розмовляти. І не тому, що Джеремі намагався сподобатися, просто він був щиро зацікавлений.