Глава 8

Віола

Аеропорт Хітроу ніби жив своїм окремим життям. Тут завжди було багато світла і руху. Люди прилітали й відлітали, залишаючи тут лише свою тінь чи аромат парфумів.

Віола стояла біля виходу з зони прильоту і намагалася дихати рівно. Валіза здавалася важчою, ніж була насправді, а плечі трохи нили після дороги. Але це була приємна втома — така, після якої не хочеться падати, а хочеться жити.

Вона вдивлялася в обличчя людей, які виходили назустріч своїм. Пари обіймалися, хтось сміявся, хтось плакав, хтось виглядав розгубленим. У кожного була своя історія, і зараз Віола відчувала себе частиною цього потоку.

Невже вона тут? Нещодавно це здавалося неможливим.

Віола помітила маму не одразу. Спершу звернула увагу на знайому постать, потім рух, потім обличчя. Мама стояла трохи осторонь, ніби не хотіла заважати цьому загальному святу зустрічей. Вона схудла, волосся стало коротшим, світлішим, але усмішка була тією самою — теплою, трохи стриманою, з ледь помітною тривогою в очах.

— Віоло… — промовила мама, зробивши крок назустріч, і зупинилася, ніби не була певна, чи можна вже обійняти. Вони дуже давно не бачилися. Відеодзвінки можна не враховувати.

Віола негайно випустила валізу з рук і обійняла рідненьку так міцно, як не обіймала, мабуть, ніколи.

— Мам… — видихнула вона кудись у мамине плече.

Її запах був знайомий і водночас інший. Це були незнайомі парфуми, англійське повітря, нове життя. Але обійми були рідні. Справжні.

— Я так чекала, — сказала мама тихо. — Ти навіть не уявляєш, як.

— Я теж, — відповіла Віола. — Дуже.

Вони стояли так декілька секунд, не звертаючи уваги на людей навколо. Світ міг трохи почекати.

Коли вони нарешті відступили одна від одної, мама уважно подивилася на Віолу.

— Ти подорослішала, — сказала вона. — І… стала іншою.

— Це погано? — запитала Віола майже автоматично.

— Ні, — усміхнулася мама. — Просто незвично. Ти дуже гарна.

Ці слова чомусь защеміли сильніше, ніж будь-які компліменти.

Дорогою додому Віола дивилася у вікно машини. Місто пропливало повільно, ніби дозволяло їй роздивитися себе. Поки що усе було таким, як вона уявляла — і кам’яні будинки, і вузькі вулиці, і охайні газони та знамениті червоні автобуси. Тільки сприймалося все інакше. Не страшно, вона звикне.

— Втомилася? — запитала мама.

— Трохи, — чесно відповіла Віола. — Занадто багато вражень. Усього. Але іншого я не очікувала.

Мама кивнула, ніби добре розуміла. Зрештою, колись вона вже пройшла подібний шлях.

Будинок, у якому жила мама та її другий чоловік, був старим, з високими вікнами та скрипучими сходами. Усередині пахло кавою, книжками й трояндами. Та й загалом квітів тут було чимало.

Віола поставила валізу в кутку і декілька секунд просто стояла, озираючись.

— Тобі тут буде добре, — сказала мама. — Впевнена в цьому.

Віола пройшлася кімнатою, торкнулася підвіконня, подивилася у вікно. За склом було подвір’я з деревами, які вже починали жовтіти. Осінь тут була м’якою. Цікаво, як там батько?

— Тут тихо, — сказала вона.

— Саме тому я це місце і люблю, — відповіла мама. — Тут легко починати знову.

Вони пили чай на кухні, говорили про дрібниці. Про дорогу. Про університет. Про погоду. Віола відчувала, як напруга останніх місяців повільно відступає. Не зникає повністю, а просто відходить на другий план.

— Ти не зобов’язана мені все розповідати, — сказала мама раптом. — Але якщо захочеш, я завжди вислухаю.

Віола кивнула. Горло перехопило, але вона не дозволила сльозам вийти. Поки що не час. Та й навіщо? Це нічого не змінить.

Увечері вони вийшли прогулятися. Місто було іншим у сутінках, ніби м’якшим, інтимнішим. Ліхтарі світили тепло, люди не поспішали. Віола йшла поруч з мамою і ловила себе на дивному відчутті, ніби вона повернулася туди, де мала бути вже давно.

«Можливо, саме тут я зможу стати собою», — подумала вона.

Перед сном Віола довго сиділа на ліжку, дивлячись у темряву. Вона думала про дорогу, яку вже пройшла, і про ту, що тільки починалася. Про людей, яких залишила. Про себе — нову, майже незнайому.

Телефон лежав поруч, мовчазний. Віола вже побалакала з батьком. Тож на повідомлення вона не чекала. Та й від кого?

У нього є Леся.

Віола лягла, закуталася в ковдру і вперше за довгий час відчула не порожнечу, а спокій. Не радість, ні, але щось дуже близьке до неї.

Завтра на неї чекає новий день і нове життя. І вона була до цього готова.

* * *

Перший ранок у новому місті настав тихо, без різких звуків, без поспіху. Світло повільно пробиралося крізь квітчасті фіранки, і Віола прокинулася з відчуттям, що їй не треба нікуди бігти. Це було дивно. Вдома ранки завжди починалися з напруги — навіть якщо зовні все виглядало спокійно.