Глава 7

Віола

За ці дні Віола зрозуміла, що її рішення не таке вже спонтанне, як вона думала спочатку. Воно давно оселилося в ній і з кожним днем ставало трохи важчим, трохи чіткішим, але необхідним. Як валіза, яку спершу не помічаєш, а потім розумієш — несеш її давно.

Віола почала з дрібниць. Переглянула документи, які роками лежали в шухляді. Паспорт. Атестат. Довідки з університету. Усе це раптом набуло іншого сенсу — не як папери, а як можливість змінити життя. Вона складала їх у теку обережно, ніби боялася злякати власний намір.

Університет жив звичним життям. Пари, заліки, чужі розмови, сміх у коридорах. Але для Віоли все це вже було ніби трохи осторонь. Вона ще була тут тілом, але думками дедалі частіше опинялася в іншому місці — там, де ніхто не знав її історії. Там, де вона могла почати без пояснень. Там де не було того, хто вважає її помилкою.

— Ти кудись поспішаєш, — сказала Зеня, коли Віола відмовилася йти на каву після пар.

— Ніби ні, — відповіла Віола. — Або ж я забула, — спробувала вона пожартувати.

— Ти знову щось задумала, — усміхнулася Зеня. — Я ж тебе знаю.

Віола не заперечила. Вперше за довгий час їй не хотілося приховувати.

З батьком вона поговорила ввечері. Щоправда, наважилася на це не одразу. Вони довго сиділи на кухні, пили чай, обговорювали дрібниці. Потім Віола зібралася з думками.

— Тату, — сказала вона, дивлячись не на нього, а у вікно. — Я думаю поїхати.

Він не перепитав. Не здивувався. Батько знову був думками десь далеко.

— Надовго? — лише уточнив.

— На навчання. В Англію.

Він мовчав декілька секунд. Потім кивнув.

— Це правильно, — сказав він. — Тобі тут стало тісно.

Віола подивилася на нього з вдячністю. Він не питав чому. Не шукав причин. Просто прийняв її рішення.

— Мама буде рада, — додав він після паузи.

Це було правдою. Мама писала майже щотижня. У її листах завжди було багато світла та трохи суму. За ким сумувала? Мабуть, за дочкою, за втраченими роками, за тим, що з батьком не склалося. Але тепер між рядками з’являлося щось нове. Очікування.

Після розмови з батьком Віола довго не могла заснути. Вона лежала, слухала, як у будинку поступово стихають звуки — зачиняються двері, перестає бурмотіти телевізор, хтось пізно повертається з роботи. Місто вкладалося спати, а в ній, Віолі, навпаки, щось прокидалося.

Вона раптом почала уявляти Англію не як абстрактне «десь там», а дуже конкретно. Кам’яні будинки, вузькі вулиці, ранкові тумани. Людей, які не знають її та не дивляться на неї крізь чиїсь очікування. Їй хотілося цього невідомого — не як втечі, а як зустрічі.

Наступного дня Віола пішла в університет раніше, ніж зазвичай. Вона прийшла ще до початку пар, зайшла в порожню аудиторію і сіла біля вікна. Сонце повільно ковзало по підлозі, і в цьому світлі було щось заспокійливе. Вона дістала зошит і вперше за довгий час почала писати не конспект, а думки. Короткі фрази. Окремі слова. Вона не аналізувала, просто фіксувала.

Їй здалося, що так вона прощається з собою теперішньою — тихо, без пафосу.

Цього дня з Зенею вона все ж пішла на каву. Вони сиділи в маленькому кафе біля корпусу, а за вікном сьогодні ішов дрібний дощ.

— Ти точно кудись їдеш, — сказала Зеня, дивлячись на неї уважно. — Я це відчуваю.

Віола усміхнулася.

— Це вже вирішено.

— І це не через нього, — додала Зеня, ніби між іншим. Вона знала, що Віолі подобається Богдан, але ніколи про нього не розпитувала. Цю рису Віола дуже в ній цінувала.

— Ні, — похитала головою Віолу й на мить замислилася. — Не через нього, — повторила вона вже впевненіше.

І це була правда. Богдан був частиною цієї історії, але не її фіналом. Віола більше не дозволяла своїм думкам зводити все до нього.

Підготовка зайняла більше часу, ніж Віола думала. Довідки, заяви, розмови здавалися нескінченими. Але в усьому цьому була дивна радість — рух уперед. Кожен підпис, кожен лист робив її вибір реальнішим.

Богдан залишався десь поруч, але вже не всередині. Віола бачила його зрідка — в коридорах, на спільних заходах. Вона більше не відводила погляд різко. Просто дивилася спокійно і йшла далі. У цьому не було демонстрації. Лише дистанція.

Іноді Віола ловила себе на думці, що йому, можливо, важче, ніж їй. Адже у нього була Леся. Але ця думка більше не боліла. Вона була нейтральною. Як спогад про щось важливе, що вже відбулося.

Вечорами Віола гуляла містом. Дивилася на знайомі вулиці так, ніби бачила їх востаннє. Старі будинки, світло у вікнах, шум транспорту. Усе це було її домом — і водночас уже ні.

Вона не тікала. Вона прямувала далі.

У той день, коли прийшло підтвердження з іноземного університету, Віола довго сиділа з ноутбуком на колінах і просто дивилася на лист. Не відкривала одразу. Віола дала собі декілька хвилин на страх, на сумнів, на прощання з тим, ким вона була.