Глава 6

 Віола

У туалеті вона довго стояла біля вікна. Не плакала. Просто дихала. Дивилася, як на подвір’ї студенти сміються, сваряться, живуть. Світ не був проти неї. Світ просто був.

«Я так не зможу — бачити його і згадувати, як усе було. Думала, що зможу, але тепер зрозуміло, що це не так. Мені треба щось з цим робити».

Того ж дня Віола не пішла на одну з пар. Вона вийшла з корпусу і попрямувала до бібліотеки, але дорогою передумала, бо сьогодні навчатися не могла. Натомість Віола повернулася додому. Сіла за стіл, відкрила ноутбук. Її пальці трохи тремтіли — не від страху, від рішучості.

Вона знайшла лист, який зберігала вже декілька місяців. Це була програма навчання. У Англії. Мама періодично писала про неї наче між іншим, ніби випадково, але Віола пам’ятала той рядок дослівно.

«Якщо захочеш спробувати, я допоможу».

Віола довго дивилася на екран. Потім відкрила новий файл і почала писати заяву. Повільно. Уважно. Ніби кожне слово мало вагу. Зрештою, насправді мало.

Ввечері вона довго сиділа на кухні з вимкненим світлом. Батько повернувся пізно, втомлений, мовчазний. Вони перекинулися кількома фразами про погоду, про університет. Про життя — ні, не розмовляли. Вони ніколи про це не розмовляли.

Віола лягла в ліжко майже вночі та знову довго дивилася в стелю. Біль у тілі вже притупився, але залишилася пам’ять і визріло рішення.

Вона не знала, що буде далі. Не знала, чи збирається зробити правильно. Але Віола точно знала одне — залишитися означало б страждати. А страждати та чекати, що Богдан колись її покохає, вона більше не хотіла.

Віола заплющила очі. Рішення ухвалене. Погане чи хороше — покаже час.

* * *

Наступні дні були дивно схожі один на одного. Віола прокидалася, збиралася і йшла до університету, як робила це завжди. Вона не змінювала маршрутів, не шукала інших доріг, не ховалася. Просто йшла — і цього було достатньо.

На парах вона була звично уважна, записувала конспекти, відповідала, коли її ставили запитання. Викладачі не помічали нічого дивного. Однокурсники теж. Віола не виглядала розбитою. Вона виглядала зібраною. Навіть трохи надміру. Проте іноді їй здавалося, що всередині неї щось закам’яніло. Не боліло — просто завмерло.

Їй треба було, щоб бодай хтось був поруч, щоб не відчувати себе одинокою, тому Віола почала більше спілкуватися з Зенею. Не тому, що потребувала товариства, а тому, що з нею було легко мовчати. Вони сиділи поруч у їдальні, пили чай, говорили про дрібниці — про навчання, про когось з курсу, про абсолютно неважливі новини.

— Ти якась інша, — несподівано зауважила Зеня на третій день. — Спокійніша.

— Та ні, — відповіла Віола. — Просто трохи втомлена.

Зеня не наполягала. Вона вміла не лізти туди, куди її не кликали.

Як на зло, Богдана Віола бачила майже щодня. У коридорах. На сходах. Інколи — з Лесею, інколи самого. Вона помічала його раніше, ніж усвідомлювала, що помітила. Якось автоматично — за рухом повітря, за зміною шуму навколо.

Але вона щоразу його обминала. Не демонстративно. Не різко. Просто змінювала напрямок. Зупинялася біля дошки оголошень. Заходила в інший корпус. Удавала, що шукає щось у телефоні. Вона не тікала. Вона тримала дистанцію. І це давалося їй важче, ніж вона очікувала.

Іноді Віолі хотілося, щоб він зупинив її. Сам. Сказав щось нейтральне. Запитав, як справи. Але він цього не робив. І, можливо, саме це було правильно. Точно було правильно. Адже у нього є Леся, а Віола для нього — лише спогад. І можливо, не найприємніший.

Увечері Віола поверталася додому і довго сиділа в тиші. Іноді слухала музику, частіше тупо гортала стрічки соцмереж. Але найчастіше просто сиділа і думала про майбутнє. Майбутнє, в якому не буде Богдана. Але буде вона і зовсім інше життя. Не краще і не гірше, а просто інше.

* * *

Богдан

Богдан жив цей тиждень інакше. Зовні — без змін. Робота, пари, короткі зустрічі, плани. Але всередині він постійно повертався до однієї тієї ж думки — що було б, якби він тоді відправив Віолу додому…

Він не шукав Віолу. Навіть не намагався. Це було б нерозумно. Але Богдан ловив себе на тому, що відзначає її присутність, а потім — відсутність. Він помічав, як вона зникає з коридору за секунду до того, як вони могли б зустрітися. Як міняє маршрут. Як не дивиться в його бік.

Віола все робила так, як пообіцяла. Виходить, що їй справді до нього байдуже.

З Лесею вони бачилися часто. Вона ніби намагалася надолужити втрачений час. Запрошувала його на каву, телефонувала без приводу, писала повідомлення посеред дня. Леся була уважною, стриманою, навіть лагідною. Такою, якою вона бувала, коли боялася щось втратити.

— Ти якийсь задуманий останнім часом, — сказала вона якось увечері, коли вони сиділи в кав’ярні неподалік університету.

— Багато справ, — відповів Богдан. — І клопотів.