Глава 5

Богдан

Богдан прокинувся важко. Вночі йому нічого не снилося, що було тільки на краще. Попри випите напередодні, голова була ясною, але тіло — ні. Наче ніч залишила в ньому сліди, які не хотіли зникати. Він лежав, дивився в стелю і намагався не згадувати все одночасно. Краще взагалі стерти з пам’яті. Чи вийде?

Поки що не виходило.

Перед очима з’явилася Віола. Не чітко, а якимись уривками. Ось вона у дверях — тендітна, трохи налякана, але рішуча й дуже мила.  Її голос — тихий, але впертий. Вона нічого не вимагала. Саме це й було найгірше.

«Я не мав так робити, — подумав він. — Це було… нечесно».

Але вчора він був не просто п’яним. Він був злим. Виснаженим. Роздратованим усім одразу — захистом, напругою, Лесиною усмішкою, яка тепер майже завжди діставалася не йому. Навіщо вони досі разом, незрозуміло. Невже все, що їх об’єднує, це — близькість? Суперова близькість, але цього Богданові було мало.

Вчора він мав радіти, що нарешті захистився, а замість цього увесь вечір дивився, як Леся заграє до колег. Легко, невимушено, наче вона вільна.

— Ти знову це робиш, — сказав він тоді.

— Що саме? — різко відповіла вона.

— Граєшся.

— Я просто розмовляю з людьми.

— Не треба робити з мене ідіота, Лесю.

Ця фраза зависла між ними, як ляпас.

— Ти завжди все контролюєш, — сказала вона. — Мене теж?

— Я не контролюю. Я втомився дивитися.

— На що?

— Як ти шукаєш пригод.

— Йди до дідька! — кинула вона йому. — Що хочу, те й роблю! А якщо захочу, то покличу до себе будь-кого з присутніх чоловіків, і вони підуть зі мною на край світу!

Богдан проґавив той момент, коли це почалося. Можливо, він був надто зайнятий дисертацією і не приділяв Лесі достатньо уваги. Але ж вони не перший рік зустрічаються. Леся чудово знала, що він мусить завершити почате. Адже від цього залежить його професійне майбутнє. Невже Лесі набридло чекати, коли він запропонує одружитися?

Віола з’явилася в той момент, коли йому вже було байдуже, що правильно, а що ні. Вона не тиснула. Не грала. Просто стояла перед ним — справжня, розгублена, занадто відкрита.

«І я дозволив цьому статися, — визнав він. — Бо було легко. Бо не треба було нічого доводити».

Богдан сів, провів рукою по волоссю. Почуття провини не накривало різко. Воно наповзало повільно, як холод. Не через Лесю. Через Віолу. За те, що не зупинився. Він — старший, досвідченіший, тож мусив відправити її додому. І точно не чіпати! Але він не зробив ані перше, ані друге…

Університет зустрів Богдана звичним шумом. Коридори, знайомі обличчя, короткі привітання. Життя не зупинялося, навіть якщо в голові було надто тісно.

— Богдане.

Він обернувся. Поруч зупинилася Леся.

Вона стояла рівно, без учорашньої різкості. Спокійна. Зібрана.

— Можемо поговорити? — запитала вона.

— Спробуємо.

Вони відійшли вбік, до вікна. За склом студенти поспішали на пари.

— Я була неправа вчора, — сказала Леся. — Я не мала тебе провокувати. А останні слова… Забудь їх. — Він мовчав. Йому нічого було сказати. — Я не загравала, — додала вона. — Може трішки. Але розумію, як це виглядало.

— Мені не сподобалося, — сказав він нарешті.

— Я знаю. Тому й підійшла зараз. — Вона зробила паузу. — Я не хочу, щоб ми втратили одне одного через дурну сварку. Ми так давно разом. Ти перенервував, а — теж.

Він подивився на неї уважно. Леся була знайомою до дрібниць. Передбачуваною. Зручною. Вона не була поганою. Просто не була відповіддю на всі його очікування. Мабуть, він теж не був. А ще вчора трапилася Віола.

— Добре, — сказав він. — Закриймо цю тему.

Леся видихнула і всміхнулася.

— Чудово. Я рада.

— Я теж.

Він нічого не сказав про Віолу. І не збирався. Віола сказала, що вчорашнє для неї нічого не означає. Тож він може спокійно викинути це з голови.

Вчора жоден з них не подумав про захист. Але якщо будуть наслідки, Віола знає де його шукати.

Віола

Віола прокинулася ще до будильника. Просто розплющила очі та й усе. Ранкове світло лягало на стелю нерівною плямою, і першу секунду вона навіть не згадала про те, що вчора сталося.

Потім тіло нагадало про себе.

Біль був не гострий, а тягучий, глибокий, такий, що змушує рухатися обережно. Віола лежала нерухомо, дивлячись у стелю, і дозволяла собі не думати. Принаймні декілька секунд.

«Це сталося», — сказала вона собі.

Віола повернулася на бік і підтягнула ноги.