Глава 4

Віола

Віола йшла повільно, ніби кожен крок міг змінити щось, якщо зробити його трохи швидше. Але нічого не змінювалося. Місто було тим самим, що й годину тому. Ті самі ліхтарі, ті самі вікна, той самий холод у повітрі. Лише вона була іншою. Або ні — просто більше не ховалася, перш за все від себе. Пізно ховатися.

Вона більше не думала про наслідки. Не тому, що була легковажною. А тому, що думати про це означало б зупинитися. А вона вже не могла. Усередині було дивно порожньо й водночас надто тісно.

«Я просто зайду, — сказала вона собі. — Привітаю ще раз і піду. Мабуть, він подумає, що я якась дивна, але байдуже. Я так вирішила».

Вона знала, що бреше. Але це була єдина брехня, з якою вона могла рухатися далі.

Під’їзд зустрів Віолу запахом вологи й старих стін. Світло на сходах було жовте, тьмяне, як у місцях, де не чекають нічого доброго, але й нічого поганого не планують. Віола підіймалася повільно, тримаючись за поруччя. Серце билося нерівно, але й не швидко, просто важко.

Перед потрібними дверима Віола зупинилася. Прислухалася. Вона не знала, чи мешкає Богдан разом з Лесею, чи вони лише зустрічаються. Сподівалась, що лише зустрічаються. А якщо ні? Про це також міркувати не хотілося.

Усередині було тихо. На мить з’явилося полегшення — можливо, він не відчинить. Можливо, все вирішиться саме!

Віола натиснула на кнопку дзвінка.

Кроки пролунали не одразу. Повільні, трохи невиразні, але ніби неминучі, наче набат. Двері відчинилися.

Богдан стояв у темній футболці, без піджака, з розстебнутим коміром. Волосся було трохи розкуйовджене, погляд — важкий, не зовсім зосереджений. Віола помітила, що сьогодні він випив, проте алкоголь не робив його іншим, а лише знімав напруження, яке зазвичай тримало його в межах.

— Ти?.. — сказав він, явно не очікуючи побачити її тут.

— Вибач, — швидко сказала Віола. — Я, мабуть, дарма прийшла. Просто хотіла ще раз привітати. І піти.

Він мовчав декілька секунд — або ж годин. Дивився на неї так, ніби намагався зрозуміти, чи вона справжня.

— Вже пізно, — сказав він нарешті.

— Я знаю.

Він не відступив одразу. Потім усе ж зробив крок убік.

— Заходь.

Вона зайшла.

Квартира була напівтемна. На столі — папери, келих, пляшка, але пахло лише кавою. Тут не було нічого особливого — звичайне чоловіче житло, без слідів затишку. Віола зупинилася посеред кімнати, не знаючи, куди подіти руки.

— Ти сама прийшла? — запитав Богдан.

— Так.

— Навіщо?

Вона хотіла відповісти чесно. Але чесність звучала б надто голосно.

— Бо хотіла, — сказала Віола тихо.

Він усміхнувся — коротко, без радості.

— Погана причина.

— Можливо.

Він підійшов ближче. Не торкаючись. Просто скоротив відстань. Віола відчула тепло його тіла, його запах. Вона не відступила.

— Ти розумієш, що я п’яний? — сказав він.

— Так.

— І все одно не йдеш.

— Ні.

Тиша стала важкою. Віола відчула, як у неї тремтять пальці. Вона стиснула їх у кулак.

— Ти дуже молода, — сказав він. — І це… не найкраща ідея.

— Я не дитина, — відповіла вона швидше, ніж встигла подумати. — І я не прошу нічого.

— Ти думаєш, що не просиш, — сказав він. — Але це завжди щось означає.

— Можливо, — пробурмотіла вона тихо, але вперто.

Він довго дивився на неї. Ніби вагався. Ніби намагався втриматися.

— Тобі краще піти, — сказав він.

Вона зробила крок уперед і торкнулася його руки. Ледь-ледь.

— Якщо ти скажеш «ні» ще раз, — сказала вона спокійно, — я піду.

Богдан не міг не зрозуміти, що вона його хоче. Він заплющив очі.

— Дідько… — видихнув.

Поцілунок був негарний. Нерівний. Без підготовки. Віола відчула смак алкоголю, його руку на своїй спині, власне серце, яке билося так, ніби ось-ось зламається.

Вона не думала. Вона просто була тут, з ним.

Усе сталося швидко і водночас надто повільно. Без слів. Без обіцянок. Віола відчувала біль і тепло, розгубленість і дивне полегшення. Це був її перший раз, але вона йому не сказала. Не тому, що хотіла приховати. Просто не знайшла моменту.

Після цього стало тихо. І якось порожньо. Чого вона очікувала, коли сюди прийшла, Віола і сама не знала.

Вона лежала, дивлячись у стелю. Тіло нило з незвички. Нарешті Богдан сів на край ліжка, спиною до неї.

— Ти ж… — почав він і замовк. — Ти була… — Вона мовчала. — Я не питав, — сказав він глухо. — Але мав спитати.