Глава 3

Віола

Віола вийшла з дому задовго до початку захисту. Вона відклала вбік всі справи, щоб туди потрапити. Усе, що пропустить, відпрацює пізніше, наздожене, виправить. Чомусь Віолі здавалося, що коли вона буде там, Богданові легше захищатиметься.

Але коли прийшов час виходити, зрозуміла — якщо залишиться вдома ще хоча б на десять хвилин, почне шукати приводи не йти. Голова знайде аргументи швидко — «нічого особливого», «дізнаєшся потім», «навіщо тобі це?». Але тіло вже все вирішило.

Надворі було сиро і якось ніби непривітно. Чи це їй так здавалося? Асфальт темнів після нічного дощу, повітря пахло мокрим камінням і кавою з маленької кав’ярні біля зупинки. Віола йшла пішки, хоча маршруткою було б швидше. Хотілося відчути дорогу. Рух. Крок за кроком, без можливості різко повернути назад.

«Це просто захист, — повторювала вона подумки чи то для власного заспокоєння, чи то для чогось ще. — Він навіть не помітить, що ти там була».

Університет зустрів Віолу звичним шумом. Тут було усе, як завжди — сходи, які вона могла б пройти із заплющеними очима, коридор, де завжди трохи холодніше, дошка оголошень з пожовклими листками, що висіли місяцями. Тут усе було стабільним. Надійним. Це заспокоювало, але й трохи пригнічувало.

В аудиторії, де мав відбутися захист, було небагато людей. Віола сіла у другому ряду, трохи правіше — так, щоб бачити кафедру, але не бути надто близько. Вона випрямила спину, склала руки на колінах. Їй здавалося, що якщо тримати тіло під контролем, то й думки не розбіжаться. Чому вона хвилювалась? Адже це не її захист.

Поруч хтось перешіптувався.

«Кажуть, у нього сильна робота».

«Та він і без цього на гарному рахунку».

«Ну, подивимось, що скаже професор».

Віола слухала уривки фраз, не вдаючись у подробиці. Адже вона тут не через це. Їй було важливо інше — відчуття всередині. Напруга не спадала. Навпаки, стискалася десь під ребрами.

Батько зайшов разом з комісією. Він навіть не подивився в її бік — і це було правильно. Тут він був професором. Не батьком. Віола це приймала. Вона давно навчилася не чекати від нього емоцій там, де була робота.Батько нічого не знав про її почуття до Богдана, і це було лише на краще.

Коли з’явився Богдан, Віола відчула це ще до того, як підійняла очі. Ніби хтось тихо змінив напругу в повітрі. Він ішов упевнено, без поспіху, у темному костюмі, який сидів на ньому не святково, а практично. Високий. Зібраний. Сірі очі ковзнули залом, швидко, оцінюючи, і на якусь мить зупинилися на ній.

Лише на мить. Цього було достатньо, щоб у грудях щось різко стиснулося. Але Віола знала, що буде саме так. Дивно, що він взагалі її побачив.

Вона опустила погляд на блокнот, який навіть не відкривала. Ручка ковзнула по сторінці, залишивши кілька безглуздих ліній. Пальці тремтіли. Віола стиснула їх сильніше.

Захист почався.

Богдан говорив спокійно. Без надмірної впевненості, але й без сумнівів. Він не пояснював очевидного, не підлаштовувався. Віола ловила себе на тому, що слухає не лише зміст, але й дивовижним чином відчуває паузи між фразами. Вона зауважувала все — як Богдан зупиняється, перш ніж відповісти, як дивиться на того, хто ставить запитання.

«Він завжди впевнений, — думала вона. — А я завжди чогось боюся».

Запитання сипалися одне за одним. Деякі — відверто каверзні. Деякі — з легким викликом. Богдан відповідав коротко, іноді різко, без усмішок та без пояснень «про всяк випадок». Віола знала, що декого це може дратувати, але й не сумнівалася, що Богдан не з тих, хто виправдовується.

Коли слово взяв батько, вона напружилася. Він завжди був занадто прискіпливим, твердолобим, впертим. Віола хвилювалася, щоб він якимось чином не нашкодив Богданові. Не мав би, але трапляється різне. Але батько був бездоганно професійний і ставив чіткі запитання суто по роботі, без наїздів.

Віола видихнула, коли оголосили рішення. Люди підвелися, хтось уже потягнувся до виходу. Віола аплодувала разом з усіма і раділа за Богдана.

Святкування відбулося у студентській їдальні. Там було доволі тісно, і всі голосно розмовляли. З’явилися келихи, тости, сміх. Віола одразу відчула себе зайвою, але поки що не наважилася піти. Вона взяла пляшку води й стала біля стіни. Віола спостерігала, як Богдана оточують колеги, жартують, вітають. Як обіймає його жінка яскрава, впевнена у собі жінка, ніби закріплює право. Віола знала, що вони разом ще зі студентських років, а її ім’я — Олександра.

«Він з нею, — сказала вона собі. — Тож це не твоя історія».

У її сумці ще з учорашнього дня лежав невеликий пакунок. Книга. Вона купила її імпульсивно, ніби це могло виправдати її присутність тут. Віола знову упіймала себе на бажанні просто піти, але знову залишилася. Вона наче чекала дозволу — не від нього, звісно ж, а від себе.

— Ти сьогодні дивна, — сказала її однокурсниця Зеня, несподівано зупинившись поруч. Вона прийшла сюди не через святкування, а повечеряти.

— Просто втомилася, — відповіла Віола. — Важкий день.

— Я тут трохи поспостерігала… Ти ж ні з ким не спілкуєшся. Навіщо ти тут? Через батька?  Він наказав тобі бути тут?