Глава 2

Богдан

Богдан прокинувся ще до будильника. Так було майже завжди — організм не визнавав вихідних, особливо в дні, коли попереду чекало щось важливе. Він лежав на спині, дивився в стелю й намагався не прокручувати в голові майбутній день. Без особливого успіху.

«Це просто захист, — сказав він собі. — Ти вже зробив все, що потрібно».

Поруч, ближче до краю ліжка, спала його жінка. Леся завжди спала так — трохи осторонь, ніби залишала між ними вузьку нейтральну смугу. Колись це здавалося зручним. Тепер — просто звичним. Богдан подивився на її плече, на темне волосся, розкидане по подушці, і не відчув нічого конкретного. Ні роздратування, ні тепла. Порожнеча без гострих кутів. І так кожного разу після близькості.

Він тихо встав, щоб не розбудити її, пішов на кухню. Кава вийшла надто міцною, але він не став розбавляти. Богдан стояв біля вікна, тримаючи чашку обома руками, і дивився на двір. Ранок був звичайний — машини, люди, хтось виносив сміття, хтось сварився телефоном. Світ не знав і не збирався знати, що в нього сьогодні захист дисертації.

І це було правильно.

У лікарні Богдан завжди ставав зібранішим. Ніби надягав внутрішній халат, який не знімав навіть після зміни. Тут він був на своєму місці. Тут усе було зрозуміло: рішення, відповідальність, наслідки. Без напівтонів.

Колеги вітали його коротко. Хтось тис руку, хтось кидав фразу на кшталт: — «Ну що, сьогодні твій день. Головне — не затягни».

Богдан усміхався куточком губ, кивав, відповідав так само стисло. Він не любив зайвих слів, особливо перед важливими моментами.

Високий, темноволосий, з коротко підстриженим волоссям і суворими рисами обличчя, Богдан давно звик до того, що його сприймають серйозно. Сірі очі Богдана часто називали холодними. Він знав це. Холод допомагав тримати дистанцію. А дистанція — мислити.

На кафедрі зібралися заздалегідь. Папери, чашки з кавою, нервові жарти. Хтось намагався розрядити атмосферу, хтось, навпаки, мовчки переглядав нотатки.

Коли зайшов професор — той самий, із яким доводилося працювати обережніше, ніж з іншими, — Богдан автоматично сконцентрувався ще більше. Тут не можна було дозволити собі навіть натяк на самовпевненість. Повага — так. Поблажливість — ні.

І саме тоді він побачив її.

Не так, щоб одразу. Швидше — зафіксував краєм свідомості. Дівчина сиділа у другому ряду. Мініатюрна, світловолоса, з акуратно зібраним волоссям. Вона трималася рівно, занадто рівно для студентки, яка просто прийшла «подивитися». Зелені очі дивилися уважно, без розсіяності, без нудьги.

«Дочка професора», — подумав він автоматично.

Зазвичай такі, як вона, або демонстративно впевнені, або надміру напружені. Ця була напружена, але не показово. Ніби тримала себе зсередини, не дозволяючи нічому прорватися назовні.

Їхні погляди зустрілися на секунду. Він кивнув — машинально, з ввічливості. Вона негайно відвела очі.

«Надто сором’язлива», — вирішив він і повернувся до своїх думок.

Захист почався рівно за графіком. Богдан говорив спокійно, без зайвих інтонацій. Він не намагався сподобатися — просто викладав матеріал. Запитання з’являлися одне за одним. Деякі були по суті, деякі — з підтекстом. Він відповідав коротко, іноді різко, не залишаючи простору для двозначностей.

Йому подобався цей стан, коли думки чіткі, а тіло зібране. Коли немає сумнівів у тому, що робиш.

Краєм ока він бачив, як дівчина в другому ряду майже не рухається. Не дивиться в телефон, не перемовляється з сусідами, а просто слухає. Направду. І чомусь це впадало в око сильніше, ніж треба було б.

Члени комісії були доволі доброзичливі, а коли слово взяв професор, Богдан напружився, але не зовні. Питання було чітким, без пасток. Відповідаючи, він відчув коротке, майже непомітне полегшення. Тож цей етап минув.

Рішення оголосили швидко. Оплески були стандартними — не захопленими, але щирими. Богдан відчув не радість, а справжнє звільнення. Ніби з плечей зняли щось важке й давно знайоме.

Святкування було неминучим. Келихи, тости, обійми. Його кохана жінка трималася поруч, яскрава, впевнена, ніби це був її простір та її заслуга. Богдан нічого їй не сказав, бо так було простіше.

Алкоголь робив свою справу повільно. Напруга спадала, рухи ставали вільнішими. Він ловив на собі погляди, приймав привітання, відповідав майже автоматично, і раптом знову побачив її — доньку професора.

Він помітив її біля стіни. Без келиха. З пляшкою води. Дівчина стояла так, ніби вагалася, чи взагалі має право тут бути.

«Дивно. Чому вона досі тут?»

Коли вона підійшла, він уже був трохи напідпитку. Не п’яний — але достатньо розслаблений, щоб не відмахнутися.

— Богдане… — сказала вона тихо, ніби вагаючись, що коїть правильно.

— Так? — він нахилився до неї, бо було шумно.

— Я хотіла привітати вас з захистом. Це було… дуже переконливо.

У неї був зовсім не писклявий голос, як він очікував.

— Дякую, — ввічливо відповів Богдан. — Приємно чути.