Глава 1

Віола

Віола завжди знала, що її життя якось наперед визначене. Не фатально, не драматично — просто тихо, без вибору, як дорога, якою йдеш з дитинства, навіть не замислюючись, чи є інші.

Батько працював у медичному університеті стільки, скільки вона себе пам’ятала. Кафедра хірургії була для нього не роботою, а способом існування. Він говорив про операції за вечерею, читав статті перед сном, міг замовкнути посеред розмови, бо в голові раптом складав план втручання для пацієнта, якого бачив лише раз.

У дитинстві Віола думала, що всі батьки такі.

Потім зрозуміла — ні.

Коли вона ще навчалася в школі, мама зібрала валізу. Не театрально, без криків. Просто одного вечора сказала, що більше не може. Що втомилася жити з людиною, яка завжди десь поруч, але ніколи по-справжньому вдома.

Віолі тоді було тринадцять. Вона сиділа на ліжку, обіймала коліна і думала не про розлучення, а про те, що тато навіть не спробував зупинити маму.

Пізніше мама вийшла заміж за англійця. Переїхала в Англію. Телефонувала, писала, запрошувала. Говорила, що там інакше. Спокійніше. Люди не живуть роботою так, ніби це єдине, що в них є.

Віола слухала. Запам’ятовувала. Але залишалася з батьком.

Він ніколи не просив. Просто мовчки був поруч. І цього виявилося достатньо, щоб вона обрала його світ.

Тепер Віола була студенткою другого курсу медичного. Жила в тій самій квартирі, ходила тими самими коридорами, пила каву з автомату біля входу, яка завжди була надто гіркою, але чомусь здавалася правильною. Вона знала, де в університеті тепліше взимку, де завжди протяги, де можна сховатися з конспектом і ні з ким не говорити.

Віола любила тишу. Але ще більше — спостерігати.

Вперше вона побачила Богдана на кафедрі.

Не одразу зрозуміла, що саме змусило її зупинитися. Просто підійняла погляд — і ніби зачепилася за нього. Він стояв біля дошки, об яку спирався плечем, слухав батька і час від часу перебивав, ставив запитання, сперечався. Високий, темноволосий, з коротко підстриженим волоссям і суворим обличчям, яке не пом’якшувалося навіть тоді, коли він усміхався.

У нього були сірі очі. Холодні на перший погляд. Такі, яким не хочеться брехати.

Він був зібраний. Не демонстративно — просто природно. Займав простір так, що його не можна було не помітити. Не голосом, не жестами, а присутністю.

«Ось такий вигляд має впевненість», — подумала тоді Віола.

Вона сиділа на задній лаві, мініатюрна, світловолоса, з зеленими очима, які завжди здавалися занадто великими. «Яка вона мила», — ці слово Віола чула часто. Надто часто, щоб їй це подобалося.

Богдан не дивився на неї. І це було логічно.

Дочка професора. Одна з багатьох студенток. Тиха. Акуратна. Без гострих кутів. Вона не вписувалася в його поле зору, і Віола це розуміла головою, але тіло чомусь реагувало інакше.

Після тієї лекції вона ще довго не могла зосередитися. Ходила університетом, ніби трохи повільніше, ніж зазвичай. Промандрувала коридором, де пахло старими книжками й хлором. Зайшла в бібліотеку, але не взяла жодної книги. Просто сиділа, дивилася у вікно й ловила себе на думці, що хоче знову побачити, як він говорить.

«Дурниця, просто втома», — сказала вона собі.

Але наступного разу стало гірше.

Вона почала знати про нього забагато. Не спеціально. Просто інформація якось сама знаходила її. Аспірант кафедри. Перспективний. Пише дисертацію. Працює ночами. Зустрічається з жінкою — яскравою, впевненою, такою, яка входить у приміщення, ніби має на це повне право.

Віола бачила їх разом декілька разів. І щоразу думала, що вони з різних світів. І що він обрав правильно.

Вона жила своїм звичним життям. Пари, конспекти, чергування, дорога додому через парк, де завжди було трохи темніше, ніж хотілося. Іноді дзвонила мама з Англії, розповідала про дощі, про чай із молоком, про чоловіка, який ніколи не підвищує голос.

— Ти могла б приїхати, — казала вона. — Хоч на рік.

— Можливо, — відповідала Віола і знала, що поки що не поїде.

Бо тут був він. Навіть коли його не було поруч.

Вона ловила його погляд у коридорах. Рідко. Випадково. І щоразу відводила очі першою. Не тому, що соромилася — боялася. Боялася… чогось.

Іноді він кивав їй. Просто, ввічливо. Як кивають студентам. Цього вистачало, щоб вечір пішов шкереберть.

Віола не мріяла. Не будувала сценаріїв. Вона просто жила з цим відчуттям, як живуть із чимось забороненим, але дуже своїм. Носила його всередині, нікому не показуючи.

Коли оголосили дату захисту його дисертації, вона зрозуміла, що щось закінчується. Навіть не знала що саме. Просто з’явилося це дивне відчуття — ніби час стискається.

«Після цього все буде інакше», — подумала вона.

І ще не знала, наскільки.