Глава 1

Віола

Віола завжди знала, що її життя якось наперед визначене. Не фатально, не драматично — просто тихо, без вибору, як дорога, якою йдеш з дитинства, навіть не замислюючись, чи є інші.

Батько працював у медичному університеті стільки, скільки вона себе пам’ятала. Кафедра хірургії була для нього не роботою, а способом існування. Він говорив про операції за вечерею, читав статті перед сном, міг замовкнути посеред розмови, бо в голові раптом складав план втручання для пацієнта, якого бачив лише раз.

У дитинстві Віола думала, що всі батьки такі, і лише пізніше зрозуміла, що ні.

Коли вона ще навчалася в школі, мама якось зібрала валізу. Не театрально, без криків. Просто одного вечора сказала, що більше так не може. Що втомилася жити з людиною, яка завжди десь поруч, але ніколи по-справжньому вдома.

Віолі тоді було тринадцять. Вона сиділа на ліжку, обіймала коліна і думала не про розлучення, а про те, що тато навіть не спробував зупинити маму.

Пізніше мама вийшла заміж за англійця. Переїхала в Англію. Телефонувала, писала, запрошувала доньку спочатку в гості, а якщо сподобається, то назавжди. Говорила, що там інакше. Спокійніше. Люди не живуть роботою так, ніби це єдине, що в них є.

Віола слухала, запам’ятовувала, та все ж залишалася з батьком.

Він ніколи ні про що не просив, але й нікуди не тікав. Просто мовчки був поруч. Але цього виявилося достатньо, щоб вона обрала його світ.

Тепер Віола була студенткою другого курсу медичного. Жила в тій самій квартирі, ходила тими самими коридорами, пила каву з автомату біля входу, яка завжди була надто гіркою, але чомусь подобалася. Вона знала, де в університеті тепліше взимку, де завжди протяги, де можна сховатися з конспектом і ні з ким не розмовляти. Віола любила тишу, але ще більше — спостерігати.

Вперше вона побачила Богдана на кафедрі.

Віола не одразу зрозуміла, що саме змусило її зупинитися. Просто підійняла погляд — і ніби зачепилася за нього. Богдан стояв біля дошки, об яку спирався плечем, слухав батька і час від часу перебивав, ставив запитання, сперечався. Високий, з темним коротко підстриженим волоссям і суворим обличчям, яке не пом’якшувалося навіть тоді, коли він усміхався.

У нього були сірі очі. Холодні на перший погляд. Такі, яким не хочеться брехати.

Він був зібраний. Не демонстративно — просто природно, а ще займав простір так, що його не можна було не помітити. Домінував не голосом, не жестами, а лише своєю присутністю.

«Ось такий вигляд має впевненість», — подумала тоді Віола.

Вона сиділа на задній лаві. Віола знала, як її бачать інші. Мініатюрна, світловолоса, з зеленими очима, які завжди здавалися занадто великими. «Яка вона мила». Ці слово Віола чула часто. Надто часто, щоб їй це подобалося. Їй було цікаво, якою її побачить Богдан.

Але він на неї не дивився.

Дочка професора. Одна з багатьох студенток. Тиха. Акуратна. Без гострих кутів. Мабуть, вона не вписувалася в його поле зору та уяву про майбутнє. Віола це розуміла головою, але тіло чомусь реагувало інакше.

Після тієї першої зустрічі вона ще довго не могла зосередитися. Ходила університетом наче трохи повільніше, ніж зазвичай. Промандрувала коридором, де пахло старими панелями й хлором. Зайшла в бібліотеку, але не взяла жодної книги. Просто сиділа, дивилася у вікно й ловила себе на думці, що хоче знову побачити, як Богдан говорить.

«Дурниці це все. Мине», — сказала вона собі.

Але з часом ставало тільки гірше, бо Віола дізнавалася про Богдана все більше. Ця інформація якось сама її знаходила. Аспірант кафедри. Перспективний. Пише дисертацію. Працює ночами. Зустрічається з жінкою — яскравою, впевненою, такою, яка входить у будь-яке приміщення, ніби має на це повне право.

Віола бачила їх разом декілька разів, але щоразу думала, що вони з різних світів, але поруч виглядають гарно.

Віола жила своїм звичним життям. Пари, конспекти, чергування, дорога додому через парк, де завжди було трохи темніше, ніж хотілося. Іноді дзвонила мама з Англії, розповідала про дощі, про чай з молоком, про чоловіка, який ніколи не підвищує голос і завжди уважно слухає.

— Ти могла б приїхати, — казала вона. — Хоч на рік.

— Можливо. А подумаю, — відповідала Віола і знала, що поки що не поїде.

Бо тут був він. Навіть коли його не було поруч.

Вона ловила його погляд у коридорах. Рідко. Випадково. І щоразу відводила очі першою. Не тому, що соромилася — боялася. Боялася… чогось.

Іноді він кивав їй. Просто, ввічливо, як кивають студентам. Цього вистачало, щоб вечір пішов шкереберть.

Віола не мріяла. Не будувала сценаріїв. Вона просто жила з цим відчуттям, як живуть з чимось забороненим, але дуже своїм. Носила його всередині, нікому не показуючи.

Коли батько несподівано вдома оголосив дату захисту його дисертації, Віола раптом зрозуміла, що щось закінчується. Навіть не знала що саме. Просто з’явилося це дивне відчуття — ніби все скоро зміниться. Але вона ще не знала наскільки.