Коло

Андрій вийшов з хати, не зачиняючи двері. Лампа залишилася горіти на столі — маленька жовта цятка у вікні, як око, що дивиться йому в спину. Полкан вибіг слідом і притиснувся до ноги, але Андрій не нахилився, не погладив. Він боявся, що якщо зараз зупиниться — не піде взагалі.

Ніч була безмісячна. Туман стелився над землею низько, чіплявся за чоботи, ніби намагався втримати. З боку лісу тягнувся той самий звук — тонкий, напружений. Він уже не здавався плачем. Тепер це був поклик. Як нитка, за яку смикають.

Андрій тримав сокиру в правій руці, ліхтарик — у лівій. Промінь світла різав туман вузьким коридором. У цьому коридорі тремтіли травинки, мокре павутиння й рідкі краплі, що падали з гілок.

Він пішов до яру.

Не тому що хотів. Тому що іншого напрямку не було: куди б він не повернув, ліс все одно стояв стіною. Село спало або вдавало, що спить. Жодне вікно не світилося. Жоден собака не гавкав. Навіть тиша в ньому була не людська — порожня.

Полкан дріботів поруч, іноді забігав уперед і озирався, ніби перевіряючи, чи йде хазяїн. Андрій кілька разів хотів наказати йому повернутися, але слова не виходили. У горлі стояв сухий клубок. Він розумів: якщо він залишиться один у цьому тумані, розум може тріснути остаточно.

Стежка вела вниз. Земля стала м'якою, чоботи втягувало в багнюку. Коли він дійшов до місця, де на дереві були вирізані літери, він зупинився й підняв ліхтарик.

Стовбур був чистий.

Жодних АНД. Тільки стара кора та мох.

Андрій повільно провів долонею по дереву. Пальці намацали ледь помітні рубці — ніби літери колись були, але їх затягнуло часом. Не дванадцять років тому. За ніч.

— Граєшся, — прошепотів Андрій у темряву.

Полкан тихо заскімлив і сів, не наважуючись іти далі.

Запах яру вдарив у ніс — глина, вода, гниль. Промінь ліхтарика ковзнув по землі й вихопив те, від чого Андрій завмер.

Біла стрічка лежала на тому самому місці.

Хоча він пам'ятав: стрічка була в нього. Він стискав її в кулаці в хаті. Він точно пам'ятав, як тканина різала шкіру, як холод ішов від неї.

А зараз стрічка лежала в багнюці, чиста, випрямлена, як покажчик.

Андрій машинально поліз у кишеню — порожньо.

Він нахилився, підняв стрічку. Вона була вологою, важкою. На тканині проступала темна пляма, ніби від засохлої крові.

У тумані почувся шерех, ніби хтось іде по мокрій траві. Андрій різко підняв ліхтарик.

Перед ним, за кілька кроків, стояла дівчина.

Не на стінах, не павуком. Просто стояла, як людина. Бліда, з мокрим волоссям, у легкій сукні, яка не могла бути сухою в таку ніч. Вона дивилася прямо на Андрія. Очі були живі — надто живі для мертвої. І в них не було ні люті, ні загрози. Тільки втома. І очікування.

Полкан встав, низько загарчав, але не кинувся. Він ніби теж відчув: це не звір і не людина. Це — те, що не можна вкусити.

— Ти пам'ятаєш? — запитала дівчина.

Голос був тихий, не страшний. Саме тому від нього ставало гірше: він не давав Андрію права назвати це галюцинацією.

— Я… — Андрій проковтнув. — Я не вбивав тебе.

Дівчина кивнула, ніби погоджуючись із чимось очевидним.

— Але ти залишив.

Ці два слова вдарили сильніше, ніж вереск баби.

Андрій хотів заперечити — що він злякався, що він був п'яний, що він не зрозумів, що все сталось надто швидко. Він хотів пояснити так, як пояснював собі. Але поруч не було суду, якому можна казати «я не винен». Тут були тільки ніч і мертва, якій не треба було розуміти — їй треба було, щоб він визнав.

— Я… — він знову не зміг закінчити.

Дівчина повільно підняла руку й показала в бік кущів на дні яру. Туди, де він бачив свіжу ямку.

— Там, — сказала вона. — Ти завжди обходив це в голові. Навіть у в'язниці. Навіть коли думав, що не пам'ятаєш.

Туман став щільнішим. Ліхтарик почав тьмяніти, ніби світлу не вистачало повітря.

Андрій зробив крок. Потім ще. Полкан, поскімлюючи, пішов за ним, але на межі кущів зупинився, притиснув вуха й відмовився рухатися далі. Андрій озирнувся на цуценя — і вперше за ніч у його погляді було справжнє відчай.

— Назад, — хрипко наказав він. — Сидіти.

Полкан сів, тремтячи всім тілом.

Андрій розсунув кущі.

Ямка була більшою, ніж здавалося. І не ямка — провал. Земля осіла, ніби під нею порожнеча. Андрій посвітив усередину.

Там, у чорній вологій землі, біліло щось гладке.

Кістка.

Він опустився на коліна й почав розгрібати руками. Глина була крижаною, липкою, забивалася під нігті. Він копав швидко, з люттю, ніби міг викопати не кістку — а власну пам'ять.

З'явився череп.

Він завмер, дивлячись на нього. Череп був частково цілий, але в скроневій частині — тріщина. Поруч — клапоть тканини. І шматок мотузки.

Андрій випростався на колінах, і в цю мить туман заворушився, загув, як живий.

За його спиною пролунав вереск:

— ПОМРЕШ!

Він обернувся.

Баба стояла на схилі яру — вище, над ним, як чорна позначка. У руках у неї був той самий трав'яний чоловічок, лялька. На грудях у ляльки темною ниткою вже було не «СЬОГОДНІ».

Там було вишито одне слово:

ОСТАННІЙ

Баба дивилася на Андрія й усміхалася. Крові на обличчі не було — був бруд, як із могили. Її губи ворушилися, але тепер вона не повторювала «помреш». Вона шепотіла щось інше, ритмічне, як замовляння.

І земля під Андрієм зітхнула.

Не образно. Реально: вологий ґрунт під колінами трохи піднявся, потім осів. Як грудна клітка.

Андрій спробував відповзти, але руки в'язли. Глина тримала його, як долоні. Він смикнувся сильніше — і зрозумів, що в землі щось є, щось чіпляється за його зап'ястя знизу.