Ніч імен

Андрій замкнув двері на засув, а потім додатково вставив у скобу цвях — нашвидкуруч, криво, але так, щоб їх неможливо було відчинити ззовні. Вікна він завісив старим покривалом. Лампу поставив на стіл, гніт викрутив вище. Світло стало яскравішим, тіні — різкішими.

Полкан не відходив. Він кружляв хатою, принюхувався до підлоги, до стін, до порога, ніби шукав щілину, крізь яку могло пролізти щось невидиме. Коли Андрій нахилився до печі, щеня стало між ним і дверима та загарчало в порожнечу.

Андрій дістав із кишені білу стрічку й розгорнув її на столі. При денному світлі вона була б просто старою ганчіркою. Тепер, при світлі лампи, тканина здавалася майже живою — вологою, холодною. Вузол на кінці нагадував зашморг.

Він згадав дерево й свіжі літери: АНД.

Хтось був там до нього. Або поруч із ним. Хтось вирізав це не дванадцять років тому. Сьогодні.

Андрій сів, поклав руки на стіл. У голові було порожньо й напрочуд ясно, як буває перед ударом.

Якщо всі інші померли — отже, хтось замикає коло. По одному. І тепер, коли він повернувся, коло знову стало цілісним.

Але хто?

Убита? Стара? Ліс? Чи жива людина, яка дванадцять років чекала, поки він вийде?

Годинник цокав голосно, мов молоток. Полкан раптом завмер біля вікна й тихо загарчав, не зводячи погляду з покривала. Андрій повільно підвівся, узяв сокиру, що так і стояла біля печі після вчорашньої рубки дров.

— Покажи, — прошепотів він. — Ну ж бо. Покажи.

Покривало на вікні ворухнулося.

Не від вітру — вітру не було.

Тканина ледь піднялася знизу, ніби хтось іззовні провів по ній пальцями.

Полкан зірвався на гавкіт. Андрій зробив крок до вікна й різко відсмикнув покривало.

За шибкою було порожньо. Лише темрява подвір’я та ледь помітний блиск мокрої трави. Але на склі — зовні — залишився слід. П’ять довгих ліній, ніби по ньому провели нігтями, а між ними — відбиток долоні.

Долоня була надто вузькою. А пальці — надто довгими.

Андрій відступив. У ту ж мить у хаті згасла лампа.

Цок-цок. Цок-цок.

Темрява стала миттєвою, густою. Він почув, як Полкан заскиглив, потім його кігті застукотіли по підлозі — щеня металося, намагаючись знайти господаря.

— Я тут, — сказав Андрій, але сам злякався власного голосу.

З темряви долинуло клацання зубів.

Не поруч — згори.

Андрій підвів голову, хоча нічого не міг побачити. І все одно відчув її — на стелі, над собою. Як тоді, коли вона повзла по стінах. Тільки тепер повітря стало менше, ніби хата раптом звузилася.

І раптом у його голові, не зовні, не у вухах — просто всередині — прорізався пронизливий вереск:

— ПОМРЕШ!

Андрій кинувся до столу, навпомацки знайшов коробку сірників, креснув. Полум’я спалахнуло, на мить освітивши кімнату — і показавши те, що стояло біля печі.

Стара.

Вона була в хаті.

Не біля хвіртки, не надворі — тут, за два кроки. Хустка на голові, чорна сукня. Обличчя було сухе, зморщене, але губи блищали, ніби їх щойно облизали. Вона дивилася на Андрія своїми молочно-білими очима й ворушила губами, як і вперше, тільки тепер Андрій розрізняв слова.

Імена.

Вона перелічувала їх, мов молитву навиворіт:

— …Павло… Вітя… Остап…

Сірник догорів, обпік пальці. Андрій випустив його, і темрява знову впала.

— Де ти?! — закричав він і кинувся вперед, розмахнувшись сокирою туди, де стояла стара.

Сокира розсікла повітря. Ні в що не влучила.

Позаду — біля дверей — клацнув засув.

Андрій озирнувся. Двері, які він сам зачинив, тихо прочинилися всередину, ніби їх тягнула невидима рука. У щілину поповз холод — важкий, сирий, мов із льоху.

На порозі стояла вона.

Дівчина.

Цього разу не в клаптях, не в липкому багні. Вона була такою, як тоді — майже живою. Світла не було, але Андрій однаково бачив її: тонке обличчя, мокре волосся, білу стрічку, якої не було в її волоссі — адже вона лежала в нього в кишені. Але тепер стрічка була на ній.

І вона усміхалася.

Зуби знову тихо клацали — терпляче, розмірено, наче лічильник.

Полкан рвонув до дверей, став перед Андрієм і загарчав так, що в щеняти тремтіло все тіло.

Дівчина нахилила голову, ніби прислухаючись до щеняти. Потім повільно підняла руку й показала пальцем на Андрія.

Палець був у землі.

І раптом у хаті пролунали кроки. Важкі, чоловічі. Не старечі й не її павучі. Людські.

Вони долинали із сіней, хоча Андрій точно пам’ятав: двері були замкнені. Кроки звучали впевнено, розмірено, ніби господар повертався додому.

Андрій відступав, доки не вперся спиною в стіну. Усередині нього щось розривалося: якщо це людина — її можна вдарити. Якщо це не людина — він уже програв.

Кроки наблизилися. Із темряви вийшла постать.

Чоловік.

Високий, у куртці, мокрий, ніби щойно вибрався з яру. Обличчя частково приховувала тінь, але Андрій упізнав його за ходою і шрамом на підборідді, який на мить вихопило місячне світло, коли у вікні знову майнув його відблиск.

Остап.

Неможливо.

Остап був мертвий. Його знайшли взимку. Так казали. Так говорили всі.

Постать зупинилася за два кроки від Андрія. І раптом голос — живий, хрипкий, людський — промовив:

— Ти думав, що один нестимеш усе це?

Андрій не зміг відповісти. Горло стиснулося.

Чоловік зробив крок ближче.

— Тоді ми все зробили правильно, — тихо продовжив він. — А ти… ти був зайвим. Ти бачив. Ти міг розповісти.

Перед очима Андрія спалахнули уривки спогадів: багаття, сміх, крик, дівочий голос, що раптом урвався. І чиїсь руки. Не його. Чиїсь — жорстокі, впевнені. Він згадав, як стояв, не розуміючи, що відбувається, як хотів піти — і не пішов.

— Я не вбивав, — видавив Андрій. — Я… я не знав…

Остап усміхнувся.

— Усі так кажуть.

Позаду знову пролунав пронизливий вереск, і він ударив у скроні:

— ПОМРЕШ!

Андрій зірвався з місця. Він кинувся вперед і вдарив сокирою — навмання, усім тілом, вклавши в удар не силу, а відчай.