Місце

Після розмови біля магазину Андрій не міг залишатися в домі. Здавалося, колоди ввібрали чужі слова і тепер шепотіли їх назад: *усі пішли… ти один… примарилося…*

Він ходив по кімнаті, як по тісній клітці. Брав молоток — клав назад. Намагався пити чай — чай охолоджувався, недоторканий. Полкан слідував за ним хвостом, раз у раз сідав і дивився знизу вгору, чекаючи команди, наче міг допомогти однією лише увагою.

Надвечір Андрій прийняв рішення, яке зріло в ньому з самого ранку, але він відштовхував його, як зубний біль: треба йти туди, де все почалося. Не до церкви, не до Агафії, не до людей. До місця.

Він не хотів згадувати дорогу — бо дорога була частиною пам'яті. Але пам'ять і так пропалювала його зсередини. Якщо він продовжить ховатися, це просто буде повторюватися — уві сні, у стінах, у кожному звуці. А якщо це не лише страх, якщо це дійсно *вона*… тоді втеча безглузда.

Андрій дістав із шафи стару куртку, в кишені якої знайшов складаний ніж і коробку сірників. Взяв ліхтарик, взув чоботи. Потім подивився на Полкана.

— Ти зі мною, — сказав він, і сам здивувався, наскільки впевнено це прозвучало.

Цуценя, ніби зрозуміло, схопилося й коротко гавкнуло. Але коли Андрій відчинив двері, Полкан на мить завагався, принюхався до повітря й тихо заскімлив. Ніби запах вечора йому не подобався.

Сутінки були в'язкі. Ліс за будинком стояв чорною стіною, а повітря пахло мокрою корою та грибами. Андрій пішов стежкою, яка колись була дорогою — нею їздили на сінокіс, до старого яру. Тепер трава підіймалася до коліна, і на кожному кроці чоботи шелестіли об стебла.

Чим далі він відходив від села, тим сильніше тисло відчуття, що він іде не вперед, а назад — туди, де його життя зламалося й застигло.

Полкан біг поруч, але не грався, не відволікався. Іноді зупинявся, нюхав землю й підіймав голову, прислухаючись. Андрій кілька разів ловив себе на тому, що теж прислухається — не до лісу, а до власної голови, чекаючи вереску "Помреш". Але цього вечора було інакше: не вереск, а рівна, напружена тиша, як перед грозою.

Яр з'явився несподівано — як провал у землі. Згори він був затягнутий кущами, а внизу вже починалася тінь, густа й холодна. Андрій зупинився на краю й подивився вниз.

Тут.

Він упізнав це місце одразу, хоча все змінилося. Тоді був липень — суха трава, багаття, шум, сміх. Тепер — сиро, темно, і листя шелестить так, ніби хтось ходить поруч, але завжди на крок далі.

Він почав спускатися.

Земля під ногами була слизька. Внизу пахло глиною й водою. Полкан спустився першим, потім обернувся, ніби перевіряючи, чи Андрій іде слідом.

Андрій увімкнув ліхтарик. Промінь вихопив коріння, каміння, мокрі стовбури. І раптом — щось біле в траві.

Він підійшов ближче.

Це була стрічка. Вузька, вилиняла, але все ще біла. Лежала на землі, наче її щойно впустили. Андрій присів, узяв її пальцями. Тканина розповзалася, але на одному кінці було щось схоже на вузол — акуратно зав'язаний, майже гарний.

Йому стало моторошно. Він пам'ятав цю стрічку. Того вечора вона була в дівчини у волоссі.

— Це не може бути… — прошепотів він.

 Полкан тихо загарчав і відійшов до кущів, принюхуючись. Потім різко відсахнувся, ніби від удару, і заскімлив.

Андрій підвівся, посвітив туди.

Під кущем темніла ямка. Невелика, ніби хтось копав руками. Земля навколо була свіжа, чорна, волога. Андрій зробив крок, і в ніздрі вдарив запах — слабкий, але виразний. Запах сирого м'яса, яке довго лежало під землею.

Він завмер.

— Ні… — сказав він, але слово вийшло порожнім.

Промінь ліхтарика ковзнув далі — і вперся в дерево.

На стовбурі, на рівні грудей, було вирізано ножем: три криві літери, майже дитячі.

АНД

Не повністю. Лише початок імені.

Андрій підійшов ближче. Провів пальцями по борозенках. Вони були свіжі. Кора ще світлішала на зрізі.

Хтось зробив це нещодавно.

Всередині піднялася хвиля люті — гаряча, нарешті жива. Не страх. Не розгубленість. Злість.

— Досить! — крикнув він у ліс. Голос прозвучав глухо, ніби його одразу проковтнули дерева. — Чуєш?! Досить!

Відповіді не було. Але тиша змінилася. Стала щільнішою, як вода.
 

Полкан раптом кинувся вперед, до кущів, і загавкав — різко, відчайдушно. Андрій рвонув за ним, посвітив ліхтариком.

І побачив силует між деревами.

Не баба. Не дівчина.

Високий чоловік. Спиною до нього. Темна куртка, руки опущені. Стояв нерухомо, ніби чекав. Андрій не бачив обличчя — тільки плечі, потилицю, і дивну, надто правильну нерухомість.

— Гей! — крикнув Андрій і пішов до нього. — Ти хто?!

Силует не ворухнувся.

Полкан рвався вперед, але раптом різко замовк і поп'ятився, підібгавши хвоста, ніби наштовхнувся на невидиму стіну. Андрій теж сповільнив крок. У грудях щось стислося: відчуття було таке, ніби він підійшов до краю чогось, що не можна перетинати.

Силует повільно повернув голову.

І Андрій побачив, що обличчя немає — там була темрява, як глибока яма. Не маска, не тінь. Пустота, яка не відбивала світло ліхтарика.

Ліхтарик мигнув.

Ще раз.

І в цю мить за спиною Андрія — не в лісі, не далеко — просто поруч, біля самого вуха, прозвучало сухе, радісне клацання зубів.

Клац-клац-клац.

Андрій різко обернувся, розмахнувшись ліхтариком.

Нікого.

Але між деревами, де щойно стояв високий силует, теж уже було порожньо.

Полкан зірвався з місця й побіг угору, до стежки, не озираючись. Андрій кинувся слідом. Уперше за весь цей час він не намагався виглядати сильним — він просто біг, бо тіло знало швидше за голову: тут йому не місце.

Він вибрався на край яру, спіткнувся, впав на коліно, підвівся. Подих рвав горло. Полкан крутився поруч, тремтів усім тілом.