Вцілівший

Андрій прокинувся різко, ніби його висмикнули з глибини. Серце билося важко й часто, сорочка прилипла до спини, долоні були мокрі. Він сів на розкладачці й кілька секунд не міг збагнути, де він: стіни, лампа, темні кутки — усе здавалося чужим, перекошеним.

Потім він почув рівне сопіння.

Полкан.

Цуценя спало поруч, біля його ніг, витягнувши лапи й здригаючись уві сні. Живий. Теплий. Справжній. Андрій машинально простягнув руку, торкнувся м'якої шерсті на загривку — і лише тоді повітря повернулося в легені.

Він не одразу встав. Сидів, прислухався до хати. Годинник цокав. Піч давно охолола, але в кімнаті не було могильного холоду, не пахло ладаном і кров'ю, не було цього вереску, від якого ломить зуби. Тільки звичайна сільська тиша: десь удалині закукурікав півень, скрипнула дошка, ніби хата просто «дихала».

«Кошмар», — сказав він собі. І повторив ще раз, повільніше, як наказ: — «Це був кошмар».

Він устав, умився крижаною водою, потримав руки під струменем із глечика, поки пальці не почали нити. Глянув у вікно: сірий ранок, у низині туман, мокра трава блищить. Ніякої церкви. Ніякої старої біля порога. Усе на місці.

Але всередині не відпускало. Надто яскраво, надто детально. Він пам'ятав навіть тупий звук, із яким уві сні впав Полкан.

— Ти чого… — прошепотів він і знову погладив цуценя. Полкан сонно чхнув і перекинувся на інший бік.

Андрій спробував зайнятися справами: приніс води, почистив піч, з'їв шматок хліба із сіллю. Але руки рухалися окремо від голови. Думка весь час поверталася до одного: чому кошмар був саме таким? Чому — церква? Чому — стара? І чому це слово, «умреш», звучало уві сні так, ніби хтось кричав йому просто у вухо наяву?

Ближче до полудня він вирішив вийти в село. Не заради розмов — просто переконатися, що світ навколо реальний. Що люди ходять, корови мукають, що все продовжує жити, як жило без нього дванадцять років.

Біля крамниці коло клубу, як і завжди, стояли двоє мужиків. Один курив, другий тримав у руці пакет із хлібом. Побачивши Андрія, вони замовкли. Погляди — короткі, колючі, мов скалки. Андрій уже був пройшов повз, коли один із них гукнув:

— Кольцов.

Андрій зупинився.

— Чого?

Мужик пом'яв сигарету в пальцях, ніби наважуючись.

— Ти… ти ж із ними тоді був. Із Пашкою, з Вітьком і… ну, з Остапом, — вимовив він ім'я останнього ніби із зусиллям. — Так от… ти знаєш?

— Що знаю? — Андрій відчув, як напружилися плечі.

Мужик не витримав його погляду, подивився в землю.

— Їх немає. Усіх.

Андрій не відразу зрозумів сенс.

— У сенсі — немає? — глухо спитав він.

Другий мужик коротко, майже діловито відповів:

— Пашка повісився ще років шість тому. У місті. Вітька — з мосту стрибнув, п'яний був, але кажуть, не просто так… А Остап… минулої зими. Теж сам. У сараї. Знайшли вранці.

Андрій стояв, ніби його вдарили в груди. Він хотів сказати: «Ви брешете», але не зміг. Усередині щось зрушилося, як гнила дошка під ногою.

— Чому? — спитав він. — Через що?

Мужики перезирнулися. У такому погляді завжди є спільна домовленість: не лізти глибше, ніж треба.

— А хто їх знає, — пробурмотів перший. — Казали… совість. Казали… пити почали сильно. Казали… ввижалося їм.

— Що ввижалося? — Андрій різко підвів голову.

Мужик знизав плечима, але відповів тихо, вочевидь не бажаючи, щоб іще хтось чув:

— Дівка та. Убита. Ніби приходить. Сниться. Давить. Дивиться. У всіх одне й те саме.

Андрій відчув, як холод, зовсім не осінній, пробігає по спині.

— І я… один лишився? — спитав він, хоча це вже було зрозуміло.

— Ти один, — підтвердив другий. — Тому й страшно, що ти повернувся. Ми ж бо думали… ти там і згниєш, прости господи. А ти ось…

Він не договорив. Андрій і так зрозумів продовження: *якщо всі пішли, значить, черга тепер за тобою*. Або навпаки — *якщо ти лишився, значить, ти найбільше винен*.

Андрій відвернувся й пішов додому, не попрощавшись. Ноги несли самі. Полкан радісно вискочив назустріч біля хвіртки, підстрибнув, виляючи хвостом, але Андрій навіть не всміхнувся. Цуценя, відчувши настрій, притихло й пішло поруч, зазираючи в обличчя.

У хаті Андрій сів за стіл і довго дивився на сучок у дошці, ніби це була точка, в яку можна впертися поглядом і не розвалитися.

Якщо всі інші наклали на себе руки — значить, не він один носив у собі той вечір. Значить, хтось із них точно знав, що сталося. Значить, вина була справжньою — не лише судовою, не лише «за збігом».

І якщо їх не стало… чому він залишився?

Тому що невинний?

Чи тому що це ще не закінчилося?

Він подивився на Полкана. Цуценя поклало голову йому на коліно й важко зітхнуло, як дорослий.

— Що мені робити? — промовив Андрій уголос.

Слова повисли в кімнаті. Відповіді не було. Тільки годинник відраховував секунди, ніби нагадував: час іде, хочеш ти того чи ні.

Андрій опустив долоню на голову Полкана, провів пальцями по теплій шерсті й раптом зрозумів, що вперше за ці дні йому по-справжньому страшно не за себе.

Страшно за те, що він не знає, як жити далі.

І ще страшніше — що він не знає, як умирати, якщо за ним справді прийшли.