Сліди

Дощ припинився лише опівдні. Хмари розійшлися, і в село повернулося сонце — бліде, осіннє, але все ж світле. Андрій змусив себе взятися до справ. Не можна сидіти склавши руки й чекати, доки страх з’їсть тебе зсередини. У тюрмі він засвоїв одне: найкращі ліки від дурних думок — робота.

Він дістав стару пилку, знайшов у дворі оберемок сухих гілок, що лишилися ще з весни, й узявся колоти дрова. Сокира входила в дерево глухим, пружним звуком. Полкан крутився поряд, обнюхував тріски, іноді підбігав до хвіртки й насторожено завмирав, прислухаючись до тиші.

— Не звертай уваги, — казав йому Андрій. — Це просто вітер.

Сам він, утім, раз по раз позирав на дорогу. Чекав, чи не з’явиться знову чорний силует. Але дорога була порожня.

Минуло з годину. Дровітня росла. Андрій увійшов у ритм: замах, удар, тріск. Замах, удар, тріск. Піт стікав по обличчю, м’язи гули від напруги, але це була приємна втома, що витісняла тривогу. Він майже забув про стару, про нічний звук, про ляльку на гілці.

Майже.

Коли він випростався, щоб витерти піт із чола, погляд упав на землю просто перед ґанком. І серце пропустило удар.

На мокрій глині, біля самісінької сходинки, чітко відбився слід. Не собачий, не пташиний, не людський. Він був дивний — вузький, витягнутий, із трьома глибокими вдавленнями, ніби хтось із неприродно довгими пальцями сперся на руку. Або… ніби тут стояв птах. Але надто великий.

Андрій підійшов ближче, присів навпочіпки. Полкан заскімлив і відбіг убік.

— Що це? — пробурмотів Андрій.

Він провів пальцем по краю сліду. Земля була сира, відбиток чіткий і свіжий — залишений не більше ніж годину тому. Можливо, навіть тоді, коли він колов дрова. Коли стояв спиною до хати.

Він підняв голову й подивився на дах. Стара черепиця, перекошена труба, зарослий мохом гребінь. Нікого. Та відчуття, що за ним стежать, було таким виразним, що Андрій мимоволі здригнувся.

— Досить, — сказав він уголос. — Це просто… єнот. Або борсук. Або ще хтось.

Він розмазав слід ногою, знищуючи його, і повернувся до дров. Але ритм збився. Сокира входила в дерево криво, тріски летіли в боки, і зрештою Андрій зі злістю встромив сокиру в колоду.

— Треба сходити в сільраду, — вирішив він. — Дізнатися, що з хатою. Поговорити з дільничним. Може, він знає, хто та стара.

Полкан, почувши, що господар збирається кудись іти, пожвавішав і підбіг до хвіртки, виляючи хвостом.

— Ну, ходімо, — усміхнувся Андрій. — Удвох веселіше.

Він переодягнувся в чисту сорочку, накинув ватянку й вийшов на вулицю. Село зустріло його настороженою тишею. Пахло димом із труб, десь мукала корова, але люди ніби попряталися. Назустріч не трапилося жодної людини.

Сільрада була в центрі, біля старого клубу. Будівля була одноповерхова, обшарпана, з вивіскою, що давно вицвіла на сонці. Двері виявилися відчинені. Андрій зайшов усередину.

У коридорі пахло машинописною фарбою й тютюном. За столом сиділа жінка років п’ятдесяти, в окулярах із товстими лінзами, і щось писала в журналі. Побачивши Андрія, вона здригнулася, і ручка вислизнула з пальців.

— Добрий день, — сказав Андрій якомога спокійніше. — Я Андрій Кольцов. Я повернувся. Хочу дізнатися щодо хати й ділянки.

Жінка дивилася на нього так, ніби перед нею стояв привид. Її губи зблідли.

— Ти… — почала вона й урвалася. — Ти повернувся.

— Так, — Андрій відчув, як усередині закипає глуха злість. — Звільнився. Відсидів. Я ж нікого не вбивав, якщо ви забули.

— Ніхто нічого не забув, — тихо сказала жінка. Вона відвела погляд, відчинила шухляду столу й дістала ключ. — Хата твоя, мати оформила все на тебе перед смертю. Боргів по податках немає. Документи віддам, тільки розпишись.

Вона простягнула йому папери. Андрій узяв їх, побіжно переглянув. Усе було гаразд.

— Дякую, — сказав він.

Він уже повернувся, щоб піти, коли жінка гукнула його:

— Андрію…

Він зупинився.

— Ти… будь обережний, — сказала вона тихо, майже пошепки. — Тут про тебе різне говорять. Не всі раді, що ти повернувся. А ще…

Вона замовкла, ніби наважуючись.

— Що ще? — спитав Андрій.

— Та стара, Агафія. Вона живе біля лісу, в старій хатинці. Кажуть, вона відьма. Біснувата. Після того випадку дванадцять років тому вона замовкла. Зовсім не говорила. А сьогодні вранці, кажуть, її бачили — бігла від твого дому й кричала. Уперше за дванадцять років подала голос.

У Андрія похолоділа спина.

— Що вона кричала? — спитав він, хоча вже знав відповідь.

Жінка перехрестилася.

— Вона кричала, що ти помреш. І що… вона прийде по тебе.

Андрій вийшов із сільради на ватяних ногах. Сонце світило яскраво, але йому здавалося, що навколо згущається темрява. Він подивився в бік лісу — туди, де, за словами жінки, жила стара.

Полкан ткнувся носом у його руку й тихо заскімлив.