Стара

Ранок прийшов сірий і сирий. Небо затягнуло низькими хмарами, мрячив дрібний дощ, від якого трава стала слизькою, а земля — липкою. Андрій спав уривками, провалюючись у коротке забуття й знову виринаючи від кожного шереху. Під ранок він таки задрімав, сидячи на розкладачці, притулившись спиною до стіни.

Прокинувся він від того, що Полкан зашкрібся лапою у двері. Цуценя хотіло надвір.

Андрій підвівся, розминаючи затерплу шию. Голова була важкою, у роті — гіркий присмак безсоння. Він відсунув засув, розчахнув двері — і в обличчя вдарило сире ранкове повітря, що пахло мокрим листям і прілою травою.

Полкан вискочив на ґанок, понюхав повітря й раптом завмер, настороживши вуха. Шерсть на загривку стала дибки. Цуценя глухо загарчало — не на когось, а радше в простір, у бік хвіртки.

Андрій вийшов слідом.

 І побачив її.

Біля хвіртки стояла стара. Вся в чорному — довга спідниця, темна хустка, насунута низько на лоба, так що обличчя майже не було видно. Тільки руки — скорчені, вузлуваті, з довгими жовтими нігтями — нервово смикали край хустки. Вона стояла нерухомо, мов статуя, і дивилася прямо на Андрія.

Вірніше, не дивилася. Очі її були напівзаплющені, наче вона спала на ходу. Але губи ворушилися. Швидко-швидко, беззвучно, ніби стара читала молитву — або навпаки, прокляття.

— Доброго дня, — сказав Андрій, ступивши вперед. Голос прозвучав хрипко й невпевнено. — Ви до мене?

Стара не відповіла. Губи продовжували ворушитися. Вона ніби не чула його.

Андрій підійшов до хвіртки ближче. Полкан не відставав, але тримався ззаду, біля самих ніг, і тихо скавулів.

— Жінко, — повторив Андрій. — Я вас не знаю. Що вам треба?

 І тоді стара розплющила очі.

Вони були білі. Зовсім білі, без райдужки, без зіниці — дві молочні плівки, які дивилися крізь нього, крізь хату, крізь село, кудись в інший бік. Рот її прочинився, оголивши чорні ясна без жодного зуба.

 І вона закричала.

Це був нелюдський звук — високий, пронизливий, що різав вуха. Вона викрикнула одне-єдине слово, виплюнула його, мов ковтаючи отруту:

— ПОМРЕШ!

Андрій відсахнувся, вдарившись спиною об одвірок. Полкан залився відчайдушним гавкотом, але тут же замовк і притиснувся до землі, підібгавши хвоста.

Стара ще раз сіпнулася всім тілом, наче її пронизала судома, і раптом затихла. Очі її знову заплющилися. Вона розвернулася — різко, неприродно, мов лялька на шарнірах — і швидко, майже бігом, попрямувала геть по дорозі, не озираючись. Чорна хустка майоріла за її плечима, мов крило.

Андрій стояв, вчепившись пальцями в хвіртку, і дивився їй услід. Серце калатало десь у горлі. Він хотів крикнути, зупинити її, спитати, що це було, але язик прилип до піднебіння.

Стара зникла за поворотом, розчинилася в сірому ранковому тумані, наче її й не було.

Дощ посилився. Холодні краплини стікали по обличчю Андрія, але він не відчував їх. Він дивився на порожню дорогу, і в голові пульсувало одне слово, яке в'їлося в мозок, як скалка:

«Помреш».

Полкан підвівся на тремтячі лапи, підійшов до Андрія й ткнувся мокрим носом у його долоню. Андрій машинально погладив цуценя, не відриваючи погляду від дороги.

— Нічого, — сказав він уголос, але голос тремтів. — Просто божевільна стара. У кожному селі є такі.

Слова прозвучали непереконливо навіть для нього самого.

Він повернувся в хату, щільно зачинив двері й замкнувся на засув. Полкан ліг біля порога, поклавши морду на лапи, і не зводив насторожених очей із хвіртки.

Дощ барабанив по даху. Годинник рівномірно цокав. Андрій сів за стіл і втупився у своє відображення в мутному шибці — змарніле, бліде, з темними колами під очима.

«Помреш», — дзвеніло у вухах.

Він труснув головою, відганяючи наваждення.

— Хто вона така? — прошепотів він у порожнечу кімнати. — І чому я маю померти?

Відповіді не було. Лише дощ стукав по шибці, та десь далеко, в сірій імлі, знову почувся той самий тонкий, тягучий звук, який він чув уночі.

Або йому знову здалося.