Частина перша

Тихе шелестіння листя вдалині, спів птахів і м’яка свіжа трава під босими ногами — юнак відчував це кожною клітинкою. Його білосніжні шати тріпотіли на вітрі, а чисте повітря наповнювало груди прохолодою та спокоєм. У цьому благословенному місці він завжди знаходив відпочинок — очищував розум від скверни й повертався до щоденності з новими силами. Так було завжди…

Але не сьогодні.

Він відчував, як спокуса, що оплутала його думки, розливалася, мов бурхлива ріка, просто до серця, поволі охоплюючи тіло й душу. Він знав: вороття немає. Єдиний шлях — уперед. Темний, холодний і самотній, але незбагненно привабливий. Юнак ступив, і трава під його ногою враз набрала темного відтінку. Він прийняв рішення — остаточне й незворотне. І не було в ньому ні жалю, ні каяття. З кожним кроком його рухи ставали рішучішими, а темрява, що поглинала все живе, знищувала не тільки рослини, а й дрібних створінь, які колись населяли цей затишний куточок. Він лише заспокоював себе, заплющуючи очі й ледве чутно шепочучи:

Хто бачить мене?

Навколо мене пітьма, і стіни закривають мене, і ніхто не бачить мене: чого мені боятися? Всевишній не пом’яне гріхів моїх».

Страх його — тільки очі людські,

 і не знає він того, що очі Господа у десять тисяч крат світліші за сонце

і дивляться на всі путі людські, і проходять у місця таємні.

Йому відомо було все до того, ніж коли створене було, так само як і після звершення.

***

1 вересня 2018 р.

— Іона, йди вже швидше! Все охолоне! — гукнула худорлява світловолоса жінка, розставляючи на столі тарілки зі щойно підігрітим сніданком. У відповідь не пролунало нічого виразного — лише невдоволене бурмотіння, що долинало з другого поверху.

Невеличка кухня з меблями бежевого кольору розмістилася всього за кілька кроків від сходів із масивними різьбленими перилами. Навпроти неї — буковий стіл, заставлений різними стравами, серед яких стояла лише одна порожня тарілка. Із вікна відкривався краєвид на зелений сад, звідки долинали співи птахів. Затишна атмосфера налаштовувала жінку на новий день, а заспокійливі звуки природи додавали сил перед буденними справами.

— Я не чую, що ти там бормочеш! До школи запізнишся… — невдоволено буркнула мати, нервово кинувши рушник на плиту. Їй важко було зберігати спокій у такий важливий день: саме сьогодні починався новий, останній навчальний рік, після якого Іона закінчить школу й вступить у доросле життя. За школою — університет, потім робота, а далі, можливо, й власна родина… Але про це ще рано думати. Жінка струснула головою, проганяючи настирливі думки, і з досадою зітхнула, чекаючи на сина.

— Не запізнюся. Я не снідатиму.

Цього разу голос, абсолютно байдужий, пролунав значно чіткіше. За мить з’явився і його власник: зі сходів, що вели на другий поверх, неквапом зійшов високий худорлявий хлопець. На ньому був темно-синій піджак із зеленою нашивкою зліва, біла сорочка, розстібнута зверху на три ґудзики, і штани того ж кольору, що й піджак — форма однієї з престижних міських шкіл. На відміну від матері, на його обличчі не було й натяку на емоції. Здавалося, цей день для Іони нічим не відрізнявся від усіх інших — таких же нудних, одноманітних і зовсім не особливих. Спустившись, він накинув на плече рюкзак, зібраний ще звечора, і підійшов до матері, аби попрощатися перед виходом.

— Куди ж ти голодний підеш? Візьми хоч бутерброди… — пробурмотіла жінка, глянувши на стіл.

— Не хвилюйся, Марі, — звично назвавши маму на ім’я, Іона ледь усміхнувся. — Сьогодні у нас небагато уроків.

— Відпущу тільки з обіцянкою, що ти поїси в шкільній їдальні, — Маріанна міцно обійняла сина, після чого востаннє вдивилася в його обличчя і м’яко усміхнулася. За літо він встиг помітно змінитися: риси стали мужнішими, темні брови виглядали похмурими, а великі очі — одне яскраво-блакитне, як чисте небо, інше — каре із бурштиновим відтінком — завжди нагадували Марі того допитливого малого, яким колись був Іона. До того ж, темні тіні, які хлопець полюбляв наносити навколо очей як щоденний макіяж, і довгі густі вії, що прикривали злегка втомлений погляд, надавали його обличчю м’якшого виразу. Принаймні, саме так здавалося Марі.

— Я піду вже… Автобус буде за дві хвилини, — сказав Іона, кинувши погляд на великі годинники з зозулею, що висіли на стіні.

— Ох, ні! — схопилася Марі. — Тебе відвезе до школи Веніамін.

— Веніамін? — перепитав хлопець, піднявши брову. — Хіба він не мав займатись дипломною роботою?

— Так, так… Але він сам тобі все пояснить, — швидко заговорила блондинка, буквально виштовхуючи сина за поріг. — Ну давай же, йди! Інакше точно запізнишся!

Посміхаючись із маминого хвилювання, Іона широко усміхнувся й наостанок поцілував її у щоку. Потім розвернувся і вийшов із дому. Недалеко від подвір’я він помітив знайоме авто: класичний білий седан із сріблястими вставками. Цю машину Іона не раз позичав у старшого брата, аби покататись містом. Не гаючи часу, він підійшов до авто, відчинив дверцята, стрибнув усередину і відразу ж глянув на брата.

Побачивши їх разом, стороння людина навряд чи б одразу сказала, що Іона й Веніамін — брати: вони були схожі хіба що кучерявим волоссям, та й то — кожен по-своєму. У Вена воно було русяве, акуратно підстрижене до рівня вух, із вибіленими пасмами, а в Іони — темне, як гіркий шоколад. Очі Веніаміна — зелені, що на сонці набували теплого бурштинового відтінку; тіло — струнке, високий зріст та довгі пальці рук; широка усмішка з ідеальними білими зубами, які так і кидалися в очі під час першої зустрічі. Через цю особливість Веніамін у підлітковому віці довго комплексував і часто прикривав усмішку долонею. Тепер, без краплі сорому, він усміхнувся на всі тридцять два, побачивши брата, і потис йому руку.