Глава 68

Цього дня все починалося як зазвичай. Раєль ніжно попрощався з принцесою, залишивши на її щоці теплий поцілунок під суворим кашлем пані Беатріс, і на Крейгу полетів до замку. Проте сьогодні король Едрайн вирішив полетіти з ним. Його величний грифон Каєрн розправив могутні крила, тримаючись поруч із чорним драконом. Повітря на висоті було чистим та трохи прохолодним.

Приземлившись на розчищеній площі замку, чоловіки, не гаючи часу, спустилися в королівську скарбницю. Магічні смолоскипи залили печеру м'яким світлом, що іскрилося на золотих монетах. Раєль підвів Едрайна до кришталевого куба і показав йому важку, викувану з білого золота корону свого батька — короля Артура.

Король Едрайн на мить замовк. Його обличчя пом'якшало, а пальці торкнулися прохолодного скла. Старий монарх поринув у спогади про колишні роки, коли він був молодим і знав батьків Раєля.

— Артур був мені не просто сусідом. Він був моїм другом, — тихо, з глибоким сумом і гордістю промовив Едрайн. — Ми колись воювали пліч-о-пліч. А потім... пам'ятаю, як народився ти, Раєлю. Моя дружина тоді якраз ходила вагітна Ліріель. Ми з твоїм батьком сиділи біля багаття, пили вино і скріпили клятвою давній договір: якщо народиться дівчинка — наші діти обов'язково одружаться, щоб назавжди об'єднати наші серця й землі. І ось... минуло двадцять років темряви, але давня клятва нарешті виконується. Ліріель скоро стане твоєю дружиною. Доля — дивна штука, хлопче.

Раєль з повагою слухав батька своєї коханої, відчуваючи, як медальйон на грудях відповідає приємним теплом. Грифон велично сидів неподалік. Крейг сидів позаду них, склавши гігантські чорні крила, і слухав спогади королів. Проте час від часу великий ящер кидав короткі погляди в бік кутка скарбниці.

Там, ігноруючи історичні промови монархів, ходила Луміра. Срібна дракониця, користуючись моментом, заглядала в кожну скриню з коштовностями. Вона з чисто жіночим захватом приміряла на себе то одне королівське намисто із сапфірами, то намагалася зачепити хвостом золотий браслет, то крутилася перед полірованим щитом, оцінюючи, як блакитні камені пасують до її срібної луски.

— Жінки... — тихо, іронічно пирхнув Крейг, випустивши з ніздрів маленьку цівку диму, яка пахла паленим цукром. — Навіть якщо у цієї жінки є крила та хвіст, її ментальність незмінна.

І раптом увагу Луміри привернуло дещо зовсім не блискуче. Між двома масивними скринями з важкими гвардійськими мечами ховався старий, напівзотлілий дерев’яний футляр, з якого визирав пожовклий від часу шматок пергаменту.

Допитлива дракониця миттєво забула про рубіни. Вона підповзла ближче, засунула свій срібний ніс у вузьку щілину між скринями і щосили вчепилася зубами в край потемнілого дерева. Луміра так запекло рвонула футляр на себе, що зачепила хвостом гігантську стійку, на якій спокійно відпочивали важкі лицарські обладунки ерідорських воєвод.

Древнє кріплення не витримало.

Гурррр-бабах!

Оглушливий гуркіт заліза струсонув стіни скарбниці так, що зі стелі посипалася дрібна кришталева крихта. Важкі сталеві наплічники, нагрудники, залізні рукавиці та масивні бойові поножі з шаленим дзвоном та брязкотом повалилися прямо на маленьку винуватицю катастрофи. На мить усе затягнуло хмарою іржавого пилу, що пахнув старою зброєю та сухим залізом.

Король Едрайн інстинктивно схопився за руків'я меча, а його грифон Каєрн панічно заклекатав, розправивши крила. Коли пил трохи влігся, чоловіки побачили посеред зали величезну хаотичну гору стародавніх лат. З-під гігантського сталевого шолома винувато крутився срібний хвіст Луміри.

— Луміро! — вигукнув Раєль, кидаючись уперед.

Чоловік разом із Крейгом миттєво взялися до справи. Великий чорний дракон підставив свій масивний ніс, акуратно піднімаючи важкі нагрудники, наче легкі тріски, а Раєль власноруч відкидав убік сталеві наручі, намагаючись не пошкодити тендітні крила дракониці. Вони витягали її з-під цієї лавини щонайменше кілька хвилин, поки Крейг нарешті не скинув останній наплічник.

Срібна бешкетниця сиділа на підлозі, замурзана в чорну іржу та сірий пил. Її вушка кумедно обвисли, на носі красувалася велика пляма від сажі. Проте, попри свій вигляд, Луміра гордо випрямила спину. Вона сиділа, міцно затиснувши у передніх лапках той самий пожовклий сувій, і тріумфально підняла його над головою, наче бойовий стяг:

— Шановні королі! Я зробила це навмисно! Це був... контрольований демонтаж застарілого оборонного обладнання з метою виявлення секретних державних документів! — дзвінко й гордо проголосила вона, хоча тут же чхнула від пилу, випустивши хмарку срібних іскор. — Подивіться, що я знайшла! Це просто сенсація!

Вона розгорнула пергамент прямо на мармурі. Пергамент пахнув дуже дивно: старою сухою морською сіллю, незнайомими екзотичними прянощами та древнім магічним чорнилом, яке ледь помітно світилося темно-фіолетовим кольором у білому вогні смолоскипів.

Це була старовинна карта. Проте на ній зображувалися не землі Ерідору чи сусідніх держав, а далекі, невідомі території за Великим Морем — загадкові Острови Падаючих Зірок, про які в королівстві ходили лише страшні легенди. У самому центрі карти був чітко намальований дивний артефакт — розколоте навпіл магічне дзеркало, від якого в різні боки розходилися чорні промені. А внизу стояв розмашистий підпис, зроблений рукою короля Артура: «Те, що у моєму замку — лише тінь. Справжнє Джерело Первозданної Темряви сховане там, куди не долітають навіть дракони. Ключ до Дзеркала Тіней передати сину, коли він буде готовий...»

Раєль та король Едрайн схилилися над картою, затамувавши подих. Навіть грифон Каєрн з цікавістю витягнув шию, кліпаючи золотими очима.

Молодий воїн повільно провів пальцем по лініях карти. Родинний медальйон на його шиї раптом запульсував — не гаряче, а якось тривожно, наче підтверджуючи, що батько залишив йому цей сувій не просто так.

— Ну що я казала? — Луміра підперла лапкою підборіддя. — Твій тато залишив тобі дуже серйозне домашнє завдання на майбутнє. Сподіваюся, у Великому Морі немає кондитерських обмежень для королівських драконів?