Глава 58

Раєль на мить завмер. Він застиг усього в одному кроці від порога, що розділяв темряву головної брами замку. Воїн, який протягом усього свого життя неодноразово кидався на ворожі мечі без жодного натяку на вагання, зараз виглядав так, ніби перед ним зяяла бездонна прірва, здатна поглинути саму його душу. М'язи на його обличчі закам'яніли, а пальці, які все ще за звичкою лежали на руків’ї меча, побіліли від напруги.

Він ніби боявся зробити цей крок. Один-єдиний крок, який остаточно спалить за ним усі мости до минулого. Там, у темряві тронної зали, на нього чекала його доля, і ця доля лякала його дужче за смерть у бою.

Ліріель, затамувавши подих, подивилася на нього. Вона помітила, як ледь помітно здригнулися його плечі і як тихим хрипом виривалося повітря з його грудей. У його очах більше не було тієї люті, яку він відчував, дивлячись на спалені ерідорські села з висоти польоту. Там, у глибині його зіниць, оселився той людський трепет перед невідомим, який часом сковує навіть найсильніших. Це був страх відповідальності за мільйони життів.

— Страшно? — тихо спитала дівчина.

Її голосок прозвучав м’яко, без прихованого докору. Це було розуміння його вразливості. Вона не чекала від нього безглуздого пафосу чи удаваної байдужості. Вона хотіла, щоб тут, із нею, він був самим собою.

Він довго мовчав. Навколо них чулося лише тепле дихання Крейга, від якого по замковому двору ліниво розліталося сухе пожовкле листя. Раєль дивився на посірілі від часу камені замку, відчуваючи, як родинний медальйон на шиї пульсує все швидше, випромінюючи майже гарячі хвилі. Нарешті він перевів погляд на Ліріель. Куточки його губ злегка сіпнулися вгору. Він тихо всміхнувся. Посмішка вийшла трохи гіркою, але щирою.

— Дуже, — тихо зізнався. Він скинув маску безстрашного воїна, залишаючись просто людиною.

Ліріель не сказала більше ні слова. Вона лише тепло всміхнулася у відповідь, і цей погляд сказав Раєлю більше, ніж будь-що. Дівчина повільно простягнула йому свою долоню. Цей жест важив більше за тисячі промов підтримки.

Раєль міцно стиснув її руку своєю долонею. Хвиля тепла, що йшло від дівчини, миттєво змила крижане заціпеніння, яке сковувало його ноги.

Саме в цю мить Луміра, яка за останні декілька хвилин уже встигла оббігти половину величезного двору, детально дослідити оборонні ніші, зазирнути під кожен підозрілий кущ та перевірити, чи немає чогось їстівного у старому фонтані, раптово пискнула. Цей звук відбився від древніх склепінь фортеці, змусивши закоханих стрепенутися.

Позаду них, прямо з напівтемряви арки, почулося здивоване:

— Ой!..

Усі троє — Раель, Ліріель та Крейг — різко обернулися на звук, інстинктивно готуючись до найгіршого. У напівтемряві замкового двору кожен шурхіт міг означати пастку мага Севана.

— Що сталося, Луміро? — стривожено спитала принцеса, міцніше притискаючись до плеча свого воїна.

— Нічого, — пролунав збентежений голосок драконки. Вона сиділа, витягнувши шию і розглядаючи землю. — Тут є дивні сліди маленьких лапок.

— Це твої власні сліди, Луміро! — рикнув чорний дракон. — Ти щойно оббігала весь цей двір по колу щонайменше тричі, — пробасив він. — Не шукай пригод хоча б перші п'ять хвилин.

Луміра збентежено подивилася на нього, підібгавши срібні крила.

— Я не шукаю пригод, — ображено пирхнула драконка. — Вони самі мене знаходять.

Раєль сховав посмішку. Розібравшись із «загрозою», вони нарешті направилися вглиб замку.

Вони переступили поріг, величезний хол зустрів їх прохолодою. Їхні кроки тихо відлунювали під високими склепіннями стелі, гублячись десь у темряві.

— Тут так тихо... — напівпошепки мовила принцеса.

Вона інстинктивно підійшла до Раєля. Тут не було чути звичного палацового гомону, сміху слуг чи дзвону зброї королівської варти. Тільки порожнеча, яка застигла в часі на довгі роки.

— Ні, прислухайся уважніше, — так само тихо відповів Раєль, зупиняючись посеред холу.

Вони завмерли. Дракони, що йшли позаду них, теж припинили свою суперечку.

Далеко за високими вікнами шуміли дерева. Прохолодний вітер, прослизнувши крізь щілини, ковзнув довгим коридором повз колони і видав протяжний звук, і в цій тиші здалося, ніби хтось глибоко зітхнув у напівтемряві.

— Замок дихає, — ледь помітно усміхнувся Раєль.

Він і сам до кінця не розумів, чому сказав так.

Ліріель здивовано дивилася на нього. Відтоді як вони увійшли під ці похмурі склепіння, її воїн ніби змінився. Зникла та напружена маска. В очах з'явилося щось зовсім інше.  Замок не лякав його. Замок приймав його як свого господаря.

Вони впевнено йшли коридорами. Раєль не блукав. Його ноги самі знали кожен поворот. Дракони тихо йшли за ними.

Попереду постала парадна брама, що вела до великої тронної зали. Раєль відчував дивне хвилювання, яке гарячою хвилею піднімалося від медальйона на шиї до самого горла. Він сповільнив крок, коли важкі двері розступилися перед ними.

В тронній залі не було золота, дорогоцінних каменів чи пишних шовкових драпірувань, які Ліріель звикла бачити у палаці свого батька. Проте від цього місця віяло якоюсь могутньою силою. Уздовж стін стояли кам'яні статуї драконів, їхні розправлені крила тримали високу стелю зали.

Сам легендарний трон Ерідору, висічений із цільного шматка темного скельного граніту, стояв у самому центрі на підвищенні. На вигляд він був абсолютно цілий, без жодної пилинки чи павутинки, ніби тільки що, всього хвилину тому, на ньому сидів король.

Сонячне світло пробивалося крізь збережені кольорові вітражі високих вікон, фарбуючи залу в золоті відтінки. У цих яскравих променях повільно кружляли мільйони дрібних порошинок пилу, схожі на золотий сніг.

Раєль зробив крок уперед. Але повітря перед ним ущільнилося. Щось невидиме, але міцне зупинило його. Ця сила не відштовхувала, не завдавала болю і не намагалася спопелити, але й не пропускала далі.