Глава 56

Ніч ще не зовсім відступила. Перші промені сонця боязко торкалися високих вікон замку, забарвлюючи старе кольорове скло у золотаві й бурштинові відтінки.

Крізь причинене вікно до кімнати принцеси долинав запах мокрої трави, липового цвіту й свіжого хліба, який кухарі вже виймали з печей. Десь далеко внизу прокинувся двір.

Ліріель не спала.

Вона лежала, дивлячись у стелю, а на губах сама собою з'являлася усмішка.

Варто було лише заплющити очі, і вона знову бачила ніч.

Темне оксамитове небо, всіяне зірками. М'які, сильні рухи крил Крейга. Холодний вітер, що грався її волоссям. Тепло обіймів Раеля. Він майже нічого не говорив. Та їй і не потрібні були слова. Іноді мовчання двох людей розповідає більше, ніж найдовша розмова.

Вона несвідомо торкнулася кінчиками пальців своїх губ і тихо засміялася. Не тому, що Раель її поцілував — він так і не наважився, — а тому, що, коли вони летіли на Крейгові над срібним від місячного сяйва озером, він дивився на неї так тепло, що цього тепла вистачило б, щоб зігріти всю цю ніч.

— Дивна ніч… — ледь чутно прошепотіла вона.

Серце й досі билося швидше, ніж зазвичай. Хотілося, щоб ця ніч тривала довше.

Раптом з-під ліжка долинуло тихеньке дзенькання.

Ліріель насупилася. Може, здалося?

За мить дзенькнуло ще раз. Потім почувся дуже знайомий приглушений голос:

— Обережніше…

Ліріель повільно звісила голову з ліжка.

З-під довгого покривала стирчав сріблястий хвіст. Він дуже старанно намагався не ворушитися.

— Луміро…

Хвіст завмер.

Кілька секунд у кімнаті панувала тиша. Потім з-під ліжка повільно визирнула знайома мордочка. На носі дракониці красувалася біла пляма від вершків. Вона винувато кліпнула великими очима.

— Добрий ранок, — розпливлася в усмішці драконка.

— Що ти робиш під моїм ліжком? — усміхнулася дівчина.

— Якщо чесно… я вже майже закінчила. — Дракониця щось тягнула на себе.

— Закінчила що?

Луміра обережно виповзла назовні. За нею, голосно шкрябаючи підлогу, виїхав величезна срібна таця. На ній стояли вазочки з полуничним варенням, кошик із теплими булочками, круглий сир, тістечка і пара срібних келихів.

Ліріель здивовано оглядала драконку та її трофеї.

- Ну а келихи навіщо?

Дракониця подивилася на дівчину так, ніби відповідь була очевидною.

- Вони гарні.

- А все інше?

- Це сніданок.

- Для кого? — не вгамовувалася дівчина.

- Для нас, — незворушно відповіла Луміра.

- Для нас?

- Ну звісно, тут же більше нікого немає. Тільки ми. Ви з Раелем вирішили трохи політати сьогодні вночі, а хтось же мав подбати, щоб ви не залишилися голодними.

Принцеса прикрила долонею усмішку.

- То тому ти не захотіла з нами летіти? І ти всю ніч…

- Майже. Спочатку чекала вас. Потім ще чекала. А потім мені стало сумно. Потім я відчула запах булочок. А далі все якось само сталося.

- То чому ти не полетіла з нами? — Нахилила голову набік принцеса.

- З вами полетів Крейг, я його проінструктувала. Щоб слідкував, а потім мені все розповів. А в мене були ще свої невідкладні справи.

- Булочки? — Ліріель засміялась.

- Це серйозна справа, — пирхнула у відповідь драконка. — Булочки не чекають, вони можуть зачерствіти, — обурилася драконка. — А Раель все одно тебе б не поцілував. Я знаю це.Тому нічого цікавого я не пропустила.

- Звідки? — щоки дівчини зрадницько зарділися.

- Я зрозуміла його характер. Він хоче щоб ти їм пишалася. — Луміра махнула лапою.

На дворі ранок остаточно вступав у свої права.

Нічна прохолода ще трималася в затінку старих лип, але сонце вже золотило верхівки дерев і повільно ковзало по сірому каменю замку. У повітрі змішалися запахи свіжоспеченого хліба, мокрої трави і троянд, які густо цвіли вздовж садових доріжок. У дворі вже кипіла робота.

Крейг лежав неподалік у дворі, підставивши чорну луску ранковому сонцю. Заплющені очі могли обдурити будь-кого, але Раель знав: дракон давно не спить.

Воїн підійшов і мовчки спервся плечем на теплий бік друга.

Крейг навіть не розплющив очей.

- Знаєш, друже, — тихо промовив Раель, — мені потрібно поговорити з Ліріель.

- Знаю.

Голос дракона прозвучав спокійно, ніби він знав, за чим прийшов чоловік.

- Ти хочеш попросити її залишитися тут.

Раєль тяжко видихнув.

- Подорож до столиці буде зовсім іншою. Там уже не буде випадкових сутичок. Там чекатиме бій.

Крейг повільно розплющив золотаві очі.

- А вона погодиться?

На мить запала тиша. Раєль дивився кудись у сад, де легкий вітер колихав білі троянди.

- Ні.

- Тоді навіщо проситимеш?

- Бо… — він усміхнувся сумно. — Я більше боюся втратити її, ніж самого себе.

Крейг мовчки похитав великою головою.

- Це дуже незручно.

- Що саме? — не зрозумів воїн.

- Закохуватися, — просто відповів дракон.

Раєль тихо засміявся.

- Не сперечаюся.

Дракон фиркнув теплим повітрям.

- Іди, поки не передумав.

Коридори замку ще дрімали у ранковому світлі. Крізь високі вікна на кам'яну підлогу лягали довгі сонячні смуги. Повітря пахло воском, яким натирали меблі, і лавандою, що стояла у вазах маленькими букетиками.

Раєль зупинився біля дверей кімнати принцеси.

Глибоко зітхнув, постукав. Двері відчинила головна фрейліна Беатріс. Сувора, як завжди. Її погляд ковзнув по Раєлю зверху донизу.

- Її високості бажаєте щось передати? — зверхньо мовила вона.

- Бажаю поговорити з нею наодинці, — твердо відповів воїн.

- Наодинці?

У голосі фрейліни прозвучало стільки недовіри, ніби він попросив ключі від королівської скарбниці.

- Саме так.

Беатріс уже відкрила рота, щоб відмовити.

Та Раєль лише спокійно підвів очі. Нічого не сказав, просто подивився спокійно, твердо. Так, як дивляться люди, які звикли, що їх слухають. Фрейліна несподівано замовкла. Навіть сама здивувалася. Потім чемно вклонилася.